— Тоді ви, напевне, якийсь виняток, — сказав Біл.
Семюел Мур усміхнувся наче сам до себе. На обличчі в нього заграли зморшки.
— Колись я не був винятком — а сьогодні, мабуть, уже й не знав би, що зробити з великою жилою. Нащо мені багатство?
Біл засміявся. Він сміявся неголосно, але довго. Нарешті сказав:
— Не гнівайтеся за мій сміх, я й гадки не мав образити вас. Але мені ще зроду не траплявся шукач, що не мріяв би про велике щастя. І ви, як таки знайдете жилу, не начхаєте ж на неї?
— Марно й говорити про таке, я нічого не знайду. — Мур згорнув камінцем докупи жар і задумливо втупився в нього очима.
— А проте не один знаходив скарб, — заперечив Біл.
Та Семюел Мур перевів розмову на інше.
— Велика гарячка вже минулася, — сказав він. — Такого, як було тисяча вісімсот сорок дев’ятого, ніколи більше не буде. За ці сорок років усе тут перекопано, і треба забиратися до самого чорта в господу, аби здобути якихось кілька зернин. Одначе будь-якої хвилини ви можете, їдучи, спіткнутись об добрий шмат кварцу… До речі, ви знаєте звідси стежку через гори?
— Тільки через перевал.
— Перевал від нас на північ, — перебив Мур і заходився пояснювати, як перейти гори стежкою. На закінчення він сказав: — За два дні ви будете у Ведмежій долині, там є вода і навіть пасовисько, а звідти…
Звідти Біл уже знав дорогу. Він саме хотів сказати це старому, та очі його мимоволі склепилися. Зауваживши те, Мур замовк і вклався спати. Біл ліг коло свого рудого, а Мур коло ослиці: так вони обидва мали об що гріти спину. Вогнище погасло, тільки зорі світили ясно й холодно.
Уранці кожен поїхав своєю дорогою. Семюел Мур лишив собі з своїх запасів тільки пригорщ кукурудзяних коржиків та чотири кухлі води в маленькому шкіряному ворочку.
— Я сьогодні ввечері, а щонайпізніше завтра вранці доїду до лісу, — сказав він, — і напевне щось підстрелю. Тож беріть усе без зайвих балачок. Я простую в долину, а ви в гори.
— Навряд чи ви за день добудетесь, — мовив Біл. — Туди ще далеченько, а ви ж без коня. Ви знаєте цю місцевість?
— Ні, — відповів Мур, — хоч кілька років тому проходив сюдою, тільки трохи далі на захід. Хто може знати це кам’яне пекло? Візьмеш тисячу метрів праворуч чи ліворуч, і все вже нове й незнане. Але в мене добрі ноги, і в моєї Лізі також. Бувайте здорові, не збийтеся з дороги і щасливо переберіться на той бік.
Біл стояв коло свого рудого, що, відпочивши, трохи підбадьорився. Біл саме хотів сідати на нього, коли старий ще раз затримав його. Він витяг з кобури свого револьвера й подав Білові.
— Нате ще й зброю. Серед цих ущелин людина без зброї однаково що пантера без зубів і без пазурів — кожен може її розтоптати.
— А ви? — запитав Біл, недовірливо дивлячись на старого.
Мур аж розсердився.
— Чоловіче, скільки вам казати, що я тих кілька миль якось перейду? Крім того, я маю ще рушницю.
Біл сховав зброю та набої і обома руками стиснув правицю старому шукачеві.
— Я вас ніколи не забуду. Бувайте здорові.
З цими словами Біл рушив у дорогу. Мур дивився йому вслід, аж поки кінь з вершником зникли за поворотом гірської стежки. Звідти Біл ще раз помахав йому рукою. Мур почав нав’ючувати свою Лізі і, як кожного ранку, лаяти її. Ослиця крутилася, ляпала вухами й сьогодні аж наче хотіла кусатися.
Мур розгнівався.
— Ну, на той рік я вже тебе не візьму з собою, стара ропухо, — погрозився він. — Оце така дяка за мою терплячість і ласку? Ось заведу собі навесні молоду худобину, а тебе, старе опудало, віддам лупієві, хай продає твоє м’ясо на принаду у вовчі пастки.
Такі погрози Лізі слухала щоранку. Без них ослиці, напевне, був би вже й день не день. Старий мав підозру, що вона сприймала його лайку за пестощі.
Нарешті все було готове. Через спину в Лізі висів вантаж, як величезне гроно. Ослиця потерлась мордою, щоб господар почухав їй шию.
— Ну ходи вже, гонористе бабисько, — полагіднішав Мур. — Сьогодні нам треба добре попомахати ногами, а то так бурчатиме в животі, що й не заснемо.
Семюел Мур сягнистою ходою рушив уперед. Скелясті кручі полискували на вранішньому сонці. Передбачався гарячий день. Осінь ще раз показала свою міць і, може, на короткий час перемогла. В повітрі тремтіло мідяно-жовте марево. Доріжка звивалася, мов величезна гадюка. За годину з неї стала вже тільки вузенька стежка, і як Семюеля Мур спинився перед пласкою, всіяною камінням долиною, йому здалося, що та стежка вгониться просто у високу гору.
Коли Мур з ослицею досягли гори, їм довелося видиратися таким стрімким узбіччям, що вони його насилу здолали. Сонце сліпило очі й немилосердно пекло, скелі відбивали тепло, і в повітрі тремтіла юга. Тепер вони мали б стати на відпочинок у затінку, та й Лізі почала вже хвилюватись. Але воду забрав нічний гість, і треба було йти далі. Нагла зміна погоди, остання, несподівана спека непокоїли Мура. Опівдні він виліз на вершину якоїсь гори, щоб оглянутись довкола. Перед тим він зняв з Лізі вантаж — ослиця стояла внизу й відсапувалася. Трохи північніше височіла велетенська гора. По ній Мур визначав свій шлях. Вона впиналась у блакитне, мов шовк, небо, на якому не було жодної хмарки. Просто над Муром стояло осіннє сонце й так пражило, наче хотіло все розтопити. А навколо була та сама пекельна пустеля.
Старий майже тужно глянув на схід. Уранці він гадав, що вже опівдні побачить темну смугу підгірського лісу, але перед ним лежала тільки кам’яниста, порізана урвищами пустеля; здавалося, що та пустеля дивиться на нього глузливими очима-ярами й злісно кривиться. Проте він мусив перейти її. Якби було доволі води й харчів, він якось обминув би пустелю, звернувши праворуч або ліворуч. Але тоді, можливо, минув би не один день, поки трапилася б добра стежка.
Спустившись униз, Мур спробував додати відваги ослиці, а тим самим і собі.
— Рушаймо, худобино моя, — сказав він, — треба знову ризикувати. Так чи так, а за цим пустищем нашій біді кінець.
Тепер вони насилу йшли по бездоріжжю. Здавалося, ніби якісь титани, бавлячись, накидали тут силу-силенну каміняччя. Мур пробирався крізь нього не одну годину. Йому було парко, піт заливав очі. Над ним, у небесній блакиті, кружляли два шуліки. Завтра вони повернуться, але надаремне, подумав Мур. Язик йому спух, губи порепались. Старий виплюнув з рота кремінця. Йому вже боляче було його смоктати, і слина більше не збиралася.
Надходив вечір, небо на заході порожевіло, і нарешті поміж скель війнув легенький вітерець, несучи прохолоду. Мур озирнувся, шукаючи, де б отаборитися. На сьогодні мандрів було досить, та й навряд чи здужали б вони йти далі. Місцевість звільна підіймалася перед ними, і старий надумав видертися ще на ближню верховину й поглянути, що лежить за нею. Може, звідти покажеться інший краєвид.
Піднявшись нагору, старий шукач радісно відітхнув. Він не помилився: ген далеко в сріблястому світлі вечірнього сонця чорніла хвиляста смуга лісу, гарна й знадлива. Одначе сьогодні він би до неї не дійшов. Біля самих його ніг стрімко спадала вниз кам’яна стіна. На прискалки й западини в ній вітер понаносив піску, куряви та насіння рослин, і там учепилася трава й низенькі, на стопу заввишки кущики.
Семюел Мур схилився над кручею, милуючись тим мізерним, уже трохи пожовклим зіллям. Земля, знову земля. Лізі стояла коло нього, ляпаючи вухами й метляючи хвостом, схвильовано винюхувала трав’яний дух і вдивлялася мудрими очима в далекий краєвид. Тоді задерла голову, вищирила зуби і радісно заіржала назустріч лісові, що вабив водою і пашею.
— Ох ти ж, стара гієно, — лагідно сказав Мур і поплескав її по закуреній шиї. — Своїм співом ти навіть гримучих змій розполохала б. Але тільки йолоп міг би вважати тебе за дурну. Ми таки домоглися свого, еге ж? Завтра будемо там. А в який бік нам тепер іти? Чи ми знайдемо сьогодні воду, Лізі?