Марина та Сергій Дяченки
ДОЛИНА СОВІСТІ
…Я — чудовисько.
Зовні я нічим не відрізняюся від мільйонів інших людей. У мене кругле обличчя, карі очі, темне волосся, вузькі губи й м'які вуха. У квітні на щоках висипає ластовиння. Я не здаюся небезпечним. Мені частенько симпатизують.
Слухай! Мені так потрібен хоч хтось, хто знає про мене правду… Дозволь, я писатиму тобі? Лишень писати? Не хочеш — не відповідай…
Адже я не завжди був таким.
Це почалося років у дванадцять або тринадцять.
Колись згодом — згодом! — я тобі розповім…
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Хлопчаки
Влад і близько не збирався сваритися із Зозулею.
Власне кажучи, дружити із Зозулею він не збирався теж. В ідеалі Влад не хотів би мати з Зозулею нічого спільного, але ідеал цей був недосяжним. Спільними залишалися простір, учителі й перерви — особливо перерви, час потрібний і корисний, але отруєний Зозулиною присутністю.
Колись давним-давно — класі в другому — вони побилися. То була, либонь, цілком дитяча бійка — зі слізьми, шмарклями, стусанами й підніжками. Тепер Влад думав, що вона навіть збоку видавалася смішною, ця пам’ятна обом бійка. Але саме після неї Зозуля перестав називати Влада тим самим словом, що так споганило йому перший шкільний рік: у перекладі на людську мову це коротке бридке слово означало «син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
І ще — після тієї бійки Влад отримав можливість не ворогувати з Зозулею і не дружити з ним. Він цінував свою незалежність і не збирався ризикувати нею, чудово розуміючи, що тепер битися доведеться зовсім не із Зозулею. Найімовірніше, бійки не буде взагалі, а буде життя, перетворене на щоденне пекло, ось як у Ждана…
Власне, через Ждана все і сталося. Через те, що в Ждана був день народження.
У затурканих і зневажуваних теж бувають дні народження. І найнаївніші з них іноді сподіваються круто змінити своє життя — саме цього дня. Ждан з’явився до школи в білій і чистій — дивна річ! — сорочці й неновому, але цілком пристойному костюмчику. Ждан приніс кульок шоколадних цукерок і гітару; і те, й інше з якоюсь метушливою таємничістю сховав за вішалкою. Зозуля спостерігав з усмішкою, бо день почався звично — Гліб Погасій, котрий підсів до Ждана з власної ініціативи, на початку уроку підняв руку:
— Можна, я пересяду?
Зозуля дивився прихильно, дівчиська хихотіли. Гліб промурмотів, наче перепрошуючи:
— Не можу, від цього хлопчика знову так смердить…
— Завжди те саме, — роздратовано кинув математик.
Гліб пересів — приєднався до Влада. Ждан стерпів. Йому ще й не те доводилося терпіти, можливо, зараз він тішив себе думкою, що це — востаннє.
Ждан аж ніяк не був слабаком чи тюхтієм, і вже точно не дурнем. Ждан якщо й був повненький, то не надто. Просто він не потоваришував вчасно із Зозулею — і поплатився за це чи не найтяжче за інших, бо була в нього одна злощасна особливість: від нього смерділо.
Мабуть, його піт мав якийсь специфічний склад чи йому варто було частіше митися. Що старшим ставав Ждан, то помітнішим робився запах, то веселіше жартували Зозулині друзі, то демонстративніше кривилися дівчата.
Але сьогодні був Жданів день народження, і, можливо, напередодні він дві години просидів у діжці з вистиглою вже водою і розкислим милом у руках (Влад знав: у кварталі, де жила Жданова родина, гаряча вода буває тільки в діжках, і то — якщо її попередньо нагрієш у казані, а вугілля в цих будинках бережуть як зіницю ока). Так чи інак — але від Ждана майже не пахло, і демарш Гліба на першому уроці був лише цирком на догоду Зозулі, втім, як завжди…
На великій перерві Ждан літав класом, розкладаючи цукерки по партах, усім по дві, а Зозулі — чотири. Потім, ударяючи по струнах зсудомленою рукою, трохи поспівав — дуже непогано. Зозуля слухав жуючи, і з виразу його фізіономії годі було щось зрозуміти — дивна байдужість на обличчі дванадцятирічного хлопчиська…
Утім, на той час Зозулі вже майже виповнилося тринадцять.
Зозулина ватага теж жувала й слухала — старанно наганяючи на обличчя нудьгу, їм це було нелегко, бо з-під награної байдужості так і лізла звична усмішка. Лінка Рибалко, найближча Зозулина подружка, щось шепотіла йому ззаду на вухо, а Зозуля кивав. Коли Ждан закінчив співати, Зозуля витяг з рота білу кульку жуйки — але пожбурив нею не в Ждана, як багато хто очікував, а в класну дошку.