До налиплої кульки відразу ж додалося ще п’ять чи шість — дошка стала схожою на небосхил, а Ждан просяяв, бо Зозулин жест означав для нього амністію…
Принаймні так йому здалося.
Перед самим дзвінком чергові спішно вичистили дошку й прибрали фантики, що валялися в проходах; останні три уроки минули без проблем, хіба що Ждан відзначився, напросившись відповідати з географії й отримавши заслужену п’ятірку…
А після уроків той-таки Гліб Погасій навіщось підійшов до Ждана прощатися. І прощався довго й промовисто, так, що іменинник зніяковів; коли Гліб відійшов, востаннє ляпнувши Ждана по плечі — на спині в того залишився наклеєний липкою стрічкою аркуш паперу.
Лінка Рибалко сховалася за шафу, затулила рота руками й зайшлася в беззвучній сміховій конвульсії.
Решта відводили погляд. Хтось захихотів — і відразу знітився під Зозулиним поглядом. Ждан зачув зле, але не зрозумів, звідки лихо. Іменинний настрій іще не згас, іще вірив, дурненький, що Зозулю можна підкупити чотирма шоколадними цукерками…
Ті, хто не бажав брати участь у жарті — головно дівчатка, — спішно щезли. Інші длубалися в портфелях, очікуючи, поки піде Ждан, щоб одразу ж вийти слідом.
Влад розгледів напис, коли Ждан був уже в дверях. До коротенького бридкого слівця, що означало пожирача гімняшок, додано було докладну чорнильну ілюстрацію — як саме, де і хто трапезує.
Влад не перший рік учився в одному класі з Зозулею й умів розмовляти не тільки по-людськи, але й хльосткою «зозулиною» мовою — однак його мало на знудило. Він упізнав руку Лінки Рибалко — та не раз отримувала призи на якихось там конкурсах юних художників…
Ждан чвалав довгим шкільним вестибюлем. Владові раптом страшенно захотілося, щоб дорогою йому зустрівся хтось із учителів, щоб помітив білий папірець на чорній шкільній курточці — і відклеїв його від згорбленої спини іменинника.
А потім буде нудна «виховна» година, нотації й з’ясування обставин справи, і Ждан, знову опинившись у центрі загальної знущальної уваги, сидітиме, втягши голову в плечі (він же намагається не плакати на людях!). А Гліб Погасій знову пояснюватиме, що від цього хлопчика смердить, а Лінка Рибалко, вродливе дівчисько з майже сформованою поставою кліпатиме довгими віями й кидатиме репліки, ніби виправдуючись, і півкласу повзтиме під парти від сміху…
Ні. Нехай ліпше Ждан прийде додому (через три довгих вулиці) і, знявши куртку, сам виявить на своїй спині художню наліпку. Ніхто не побачить його обличчя — якщо поруч не виявиться матері або сестер. Потім зберуться гості — дорослі приятелі Жданових батьків, голосно питимуть за його здоров’я, а Ждан замкнеться у своїй кімнаті…
Влад раптом чітко зрозумів, що на місці Ждана в такій ситуації просто ліг би й умер. От здох би від сорому й приниження — під «будьмо» п’яних гостей за тонкою стінкою…
Шкільний вестибюль був порожній — молодші школярі давно розійшлися, старші були вже на сьомому уроці. На відстані двадцяти кроків за Жданом сунули, стримуючи сміх, Зозулині дармоїди. Ждан штовхнув вхідні двері.
Влад не збирався сваритися із Зозулею. От якби сьогодні у школу прийшов Дімка Шило — Владів друг — вони б удвох що-небудь придумали… Але Дімку сьогодні повели до лікаря, і його не буде. Влад сам-самісінький, і навіщо йому вплутуватися…
Довгі Жданові шнурки тяглися по землі. Владові нічого не вартувало наступити ненароком на один із них, і з неакуратного бантика вийшли дві ще менш акуратні мотузочки.
— У тебе шнурок розв’язався, — мовив Влад байдуже.
І, коли Ждан нахилився, аби відновити загиблий бантик, — простяг руку й відклеїв картинку з його спини. Зім’яв і сховав до кишені.
— Ти чого? — запитав Ждан, щось угледівши кутиком ока.
— Нічого, — спокійно відповів Влад.
Ждан підозріло на нього покосував. Потім зробив те, чого не робив жодного разу в житті, — підійшов до потрійного дзеркала біля входу і оглянув у ньому свою спину…
Нічого не побачив, знизав плечима — і пішов додому. Відзначати день народження.
— Ти борзий дуже, недоумку? Ти це малював, що рвеш тепер, засранець ти смердючий? Ти, бзікуватий, усьому класу кайф обламав!
Гліб Погасій сичав, бризкаючи слиною, і зловісно мружив око, але Влад чудово розумів, що потрібен йому зараз не Гліб. Що єдиний його порятунок… Якщо він узагалі існує, порятунок… Що він стоїть за Глібовою спиною, кроків за п’ять. Що потрібно до нього дістатися — негайно. Завтра буде пізно… Завтра тільки ледачий не наліпить свою жуйку на його портфель, не плюне в склянку з яблучним соком, не підхопить радісно те саме слово, що так споганило весь перший шкільний рік і тепер було видобуте — молодець Зозуля, нічого не забуває! — з якихось особливих скринь із відкладеними до часу підлотами…