Влад не збирався сваритися із Зозулею.
Владові ні до чого цей демарш. Ждан не один рік був офіційною жертвою. Це Влад поліз би вішатися від якогось там аркушика, а Ждан — він витривалий…
З фізкультури у Влада було «чотири». Він непогано бігав і здорово грав у футбол, зате підтягувався слабко й силових вправ не любив. От якби поруч опинився Дімка Шило… Коли б сьогодні, саме сьогодні не втрутилися в хід подій кляті Дімчині гланди…
Залишалася примарна ймовірність, що все обійдеться. Що завтра нічого не зміниться. Забудуть, не захочуть зв’язуватися, пробачать, і треба тільки скорчити якнайпрезирливішу гримасу, обійти Гліба — він однаково не б’ється, тільки язиком плеще — і йти, йти собі спокійнісінько додому…
А Зозуля, котрий стояв у Гліба за спиною, був безсумнівно задоволений. Що йому Ждан — давно ж бо вже наскучила іграшка, — коли можна піймати на гачок декого значно цікавішого…
Не зводячи очей із волаючого Гліба, Влад притис підборіддя до грудей.
Як гидко, як порожньо, як лоскітно в животі. Як слабнуть коліна. Як просто повернутися й піти… перестрибнувши через Глібову підніжку…
Поруч стояли Супчик і Клоун, обоє на голову вищі за Влада, та й від Зозулі вищі на голову, переростки. Треба розлютитися, але злості немає. Тільки страх і бридливість, але страх сильніший. Ну, що згадати, ну?! Як Зозуля пхає дохле кошеня в портфель Марфи Чисторій? Як Зозуля, прив’язавши мотузку до лапи живого горобчика, розкручує його над головою під гиготіння дармоїдів? Як Зозуля ліпить кульку жуйки на чоло покірного Ждана?
Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо — у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…
«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»
Супчик скорчився, тримаючись за бік. З носа Клоуна летіли якісь безбарвні бризки, а Владів ніс давно перетворився на безформну грудку болю. У Зозулі було м’яке, дуже коротко стрижене волосся, зате вухо було велике, зручне, і…
Пітьма перед очима загусла.
— Дай йому! Дай йому ще! — надривалася десь поряд Лінка Рибалко.
…і ні краплі страху.
Влад стояв над ясно-коричневою калюжею у формі серця. У калюжі відбивалися величезні ноги, вище маячіли в рудому небі вузькі плечі, а над ними — малюсінька голова. Віддзеркалення посмикувалося од вітру, коли з розбитого носа раз по раз збігала важка крапля.
Зовсім поруч, біля підніжжя дитячої залізної гірки, длубалися чиїсь кури. Нижче схилом — червоні черепичні дахи, весняна багнюка розмитої дороги, причому на узбіччі валявся черевик, широко позіхаючи беззубим, на клею, ротом…
Виявляється, глибоко в душі Влад сподівався, що все це буде серйозніше. Що однієї прекрасної миті він просто знепритомніє, а потім над ним схиляться, як у кіно, заклопотані лікарі, що з’явиться «швидка допомога», розголос і пересуди, і великі збори в школі, що героя, котрий бився самотою проти цілої ватаги, ставитимуть на ноги довго й трепетно, що всі заповажають його, і тижнів так через чотири, коли нарешті він, блідий і схудлий, з’явиться до свого класу — там уже не буде ні Зозулі, ні половини його дармоїдів, а решта — наприклад, боягузливий Гліб Погасій — витягнуться у струнку й не посміють більше й слова кинути без дозволу…
Тепер він був навіть розчарований. Бо ніс болів жахливо, куртка розірвана в багатьох місцях, коліно не згиналося… і нічого геройського в цьому не було. Доведеться самому шкутильгати додому й пояснювати мамі, що трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра — ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці — під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…
І це кляте слово!..
Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.
…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку — дідько, як боляче.