Мак-Дональд знову похитав головою.
— Я все ж таки не певен, що жодної рушниці ніколи не було в цій оселі.
— Поділіться тоді з нами своїми міркуваннями, містере Мак, — пропросив Голмс з інтонацією мирового судді. — Цей чоловік — не грабіжник. Історія з перснем і картка вказують на навмисне вбивство з особистих міркувань. Чоловік прокрався в будинок із твердим наміром убити. Він знає, що, втікаючи, зіткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом із водою. Яку ж зброю обрати? Звісно, безшумну. Тоді він міг би сподіватися, скоївши вбивство, вислизнути у вікно та перебратися через рів. Сподіваюся, з такими міркуваннями погодяться всі. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнішу зброю, яка тільки існує. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на постріл і виявить його ще до того, як він перебереться через рів.
— Авжеж, ви ґрунтовно продумали свою аргументацію, — задумливо мовив мій товариш. — Потрібні особливо вагомі докази зворотного. Скажіть, Мейсоне, коли ви досліджували зовнішній бік рову, то не виявили слідів, залишених людиною після прогулянки водою?
— Жодних слідів, містере Голмс. Однак краєм рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б іще раз гарненько оглянути.
— Містере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на місце?
— Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.
Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними — старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком — роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.
Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.
— У мене хороший зір, містере Голмс, — зауважив Мейсон.
— Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?
— Інакше й бути не могло...
— Вода завжди каламутна?
— Майже завжди. Потік приносить мул.
— Яка глибина?
— Близько двох футів скраю й три посередині.
— То вбивця не міг потонути, перетинаючи рів?
— Навіть дитина в ньому не втопилася б.
Ми проминули підйомний міст і побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манірного чоловіка. Це виявився дворецький Емс. Бідний старигань був блідий і все ще тремтів від нервового переляку. Бірлстоунський полісмен — дебелий меланхолійний юнак зі слідами солдатського вишколу — стояв на чатах біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.
— Нічого нового, Вілсоне? — спитав Мейсон.
— Нічого, сер.
— Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажіть дворецькому, щоб попередив містера Беркера, місіс Дуґлас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, — звернувся Мейсон до нас, — ви, можливо, дозволите мені поділитися тут, на місці, певними додатковими міркуваннями?
Мені дедалі більше подобався цей провінційний детектив. Він мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професійному плані. Навіть Голмс слухав його уважно, без нетерпіння, яке так часто виявляють фахівці щодо своїх молодших колег.
— Це самогубство чи вбивство — перше запитання, джентльмени, на яке треба відповісти. Якщо це суїцид, то будемо змушені припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав її; після цього він прийшов сюди в халаті, у вогкому взутті, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, ніби хтось його підстерігав, потім відчинив вікно, потім кров’ю...
— Цей варіант можемо одразу ж відкинути, — перебив його Мак-Дональд.
— І я так думаю. Суїцид неможливий. Залишається вбивство. Тоді варто визначити, чи вчинила його невідома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкає в будинку.
— Гаразд. Оприлюдніть ваші міркування.
— І в тому, і в тому випадку зіштовхуємося зі значними труднощами. Але так чи інакше злочин скоїли. Припустімо, що зловмисник живе в будинку. Він убив Дуґласа з найгучнішої зброї, що мало б здійняти галас у всьому домі.