Бували в неї і дні замішання, не без того. Дні, коли вона не знала, хто я така, та й ледве розуміла, хто вона така. У такі дні вона була як той човен, у якого швартови відв’язалися, але океан, по якім її кидало, — то був час. Часто таке було, шо зрання в неї був 1947 рік, а по обіді 1974-й. Але бували в неї і добрі дні. Таких було менше і менше з часом, і в неї були ті маленькі інсульти, — їх ше старі люди «ударами» називали, — але були й такі. Часто її добрі дні для мене були погані, бо як я їй попускала, вона далі показувала своє старе зловредство.
Підла вона ставала. То була її друга манера суки. Та жінка бувала підла, як котяча гнида, коли того хтіла. Навіть як стирчала майже весь час у ліжку, у підгузку й гумових штанах, всьо одно деколи бувала ше тою паскудою. Срачі, які вона виробляла в дні прибирання, — ліпшого прикладу про то, шо я кажу, і не підбереш. Вона їх не робила кожний тиждень, але Бог мені свідок, надто часто вона то робила по четвергах, шоб подумати, шо то лиш так співпадало.
Четвер — то був у Донованів день порядків. Хата там величезна, — так збоку і не скажеш, доки там не походиш усередині, — але більша частина замкнена. Дні, коли там могло бути з пів десятка дівок у хустках робочих, які натирали дерево там, мили вікна сям і збирали павутину в кутках стелі, то вже двадцять чи й більше років як минули. Я деколи ходила по тих темних покоях, дивилася на меблі, закутані в простині від порохів, і думала про то, як там всьо виглядало в п’ятдесятих, коли вони там робили літні балі, — на газоні все були різнокольорові японські ліхтарики, ой, так добре то пам’ятаю! — і мені від того аж мороз по шкірі ходить. Кінець кінцем із життя все пропадають всі ясні кольори, ви таке собі примічали? Кінець кінцем усе завше сіре, як суконка, яку забагато прали.
Останні чотири роки в хаті відкриті були кухня, головна вітальня, їдальня, солярій із вікнами на басейн і внутрішнє подвір’я, і ше чотири спальні наверху — її, моя і дві гостьові. Взимі гостьові не сильно нагрівали, але там прибиралося, на випадок якби її діти таки приїхали, шоб троха побути.
Навіть у ті останні пару років у мене все було дві дівочки з міста, які мені помагали, як були дні порядків. Вони досить скоро мінялися, але десь від 1990-го мені помагали Шона Віндем і Френкова сестра С’юзі. Без них я би не впорала, але всьо одно я багато робила сама, і коли дівки йшли додому в четвер у четвертій, я вже ледве на ногах стояла. Але всьо одно ше була інакша робота — допрасувати всьо, шо треба, написати список, шо купити в п’ятницю, та й для паньматки вечерю зварити, само собою. Безбожним нема впокою, як то кажуть.
Але перед тим, шоб можна було робити хоч шось, скоріше за все, треба було ше з деяким її зловредством розібратися.
До вітру вона здебільш ходила в один час. Кожні три години я клала під неї горщик, і вона мені туда дзюркала. І в більшість днів після полуденної процедури разом зі сциклинням в горщику був і кавелдик.
Окрім, звісно, четвергів.
Не кожного четверга, але в ті четверги, як вона була при розумі, я більше могла розраховувати на капості… і на біль у спині, від якого я до півночі не спала. На кінець навіть «Анацин-3» не помагав. Я більшу частину життя була здорова як коняка, і я й досі здорова як коняка, але шістдесят п’ять є шістдесят п’ять. Так легко від болячок уже не повідмахуєшся, як колись.
По четвергах у шостій ранку замість пів горщика сциклиння було лиш трошечка накапано. То саме в дев’ятій. А в полудні замість сциклиння й кавелдика здебільш не було ніц. Тогди я вже знала, шо можна чекати біди. Єдине, коли я абсолютно точно знала, шо буде біда, — то тогди, як кавелдик вона мені і в середу в полудень не лишала.
Енді, я виджу, як ти стримуєшся, шоб не кікотати, — можеш не душитися, як хочеш. Тогди було не до сміху, але вже всьо скінчилося, і шо би ти собі там не думав, то всьо правда. Та стара гарпія мала банківський рахунок із гімном, і бували тижні, шо вона там наскладувала, аби потому дістати проценти… але збирати всі ті фінанси я мала сама. Мусіла збирати, хоч хтіла того, хоч нє.
По четвергах я цілий день бігала нагору, шоби вчасно її запопасти, і деколи то навіть виходило. Але шо би там не було в неї з очима, на вуха вона не нарікала і знала, шо я ніколи не дозволяю дівкам із міста пилососити обюссонський килим у вітальні. І тільки-но вона чула, як там включався пилосос, то запускала свою стару й вимучену фабрику повидла, і той гімнистий банк зачинав сипати асигнації.