Як я витягла нічний горщик у неї з-під ліжка в полудень того дня і ввиділа, шо там сухо, як у старого діда на п’яті, то й кажу їй:
— Віро, може, шось витиснете із себе, як троха потужитеся?
— Ой, Долорес, — відповідає вона та кліпає на мене тими туманними синіми очима, невинна, як агнець Божий, — я вже тужуся, як тільки можу — аж боляче. Мабуть, закреп у мене.
Я з нею відразу погодилася.
— Певно, таки дійсно закреп, і як він найближчим часом не мине, дорога моя, прийдеться вам усю коробку «Екс-лаксу» згодувати, шоби прорвати загату.
— Ой, та я думаю, що воно саме мине з часом, — сказала вона і всміхнулася мені. У неї вже, само собою, на той час і зубів не сильно було, і нижню щелепу не носила, як не сиділа в кріслі, бо могла закашлятися, ковтнути та вдавитися. Вона як всміхалася, то її лице виглядало як старий кусок стовбура з гнилою ґудзовою діркою. — Ти ж мене знаєш, Долорес, — я вважаю, що природа краще знає, що і як робити.
— Та я тебе знаю, — буркнула я, вже як відверталася.
— Що кажеш, дорога моя? — питає вона, та так мило, шо можна було подумати, у неї в роті навіть цукор не розтане.
— Кажу, я ж не можу стояти тут і чекати, доки вам схочеться по-великому, — сказала я. — Роботу маю. Самі знаєте, четвер, порядки роблю.
— Ой, що, справді? — каже вона так, ніби відразу не знала, як тільки очі зрання розлупила, який то день. — То йди роби, що маєш робити, Долорес. Якщо мені знадобиться сходити, я тебе покличу.
«Так-так, покличеш, — думала я, — хіба десь за п’ять хвилин, як наробиш». Але я так не сказала. Просто спустилася назад.
Я витягнула з комори пилосос, занесла у вітальню і включила в розетку. Але запустила я його не відразу. Перше пару хвилин витирала порохи. Тогди я вже набила руку, розраховувала на інстинкти й чекала, шоб шось мені всередині підказало, шо час настав.
Коли той голос заговорив і сказав, шо час прийшов, я вівкнула С’юзі й Шоні, шо зара’ буду пилососити. Гукнула голосно, та так, шо, певно, разом із королевою-маткою наверху мене почуло ше пів села. Я включила «кірбі», далі підійшла до сходів. Того дня я не розраховувала на багато. Секунд, може, тридцять-сорок, і всьо. Я собі думала, шо ну мусить у неї там всьо на волоску висіти. То я й кинулася вверх, по дві сходинки за раз, і шо ви думаєте?
Ніц!
А… ні… чо… гісінько.
Лиш-но.
Лиш-но, як вона на мене дивилася, ото було. Уся така спокійна й приємна, яка лиш може бути.
— Ти щось забула, Долорес? — лепече вона.
— Ая, — кажу я. — Забула п’ять літ тому звідси звільнитися. Віро, може, вже доста?
— Досить чого, дорога моя? — питає вона і розмахує віями, ніби зеленого поняття не має, шо я їй таке кажу.
— Давайте нічия, і квит, маю на увазі. Просто скажіть мені прямо — треба вам горщика чи нє?
— Не треба, — каже вона тим своїм найліпшим, чесним-пречесним голосом. — Я ж сказала!
І просто либиться мені. Вона й слова не мовила, але й не мусіла. Лицем вона показала всьо, шо мала сказати. На тобі, Долорес, шо було на тім лиці. На тобі, аби тобі добре було.
Але то ше не був кінець. Я знала, шо вона тримає в собі цілу кам’яну ковбасяку, і знала, шо прийдеться добряче заплатити, якшо вона зачне зарання, до того, як я їй горщик підсуну. То я спустилася, стала коло того пилососа й зачекала п’ять хвилин, а далі знов вибігла. Але того разу вона не либилася мені, як я зайшла. Того разу вона лежала на боці, міцно спала… чи то я так думала. І я дійсно повірила. Задурила вона мені голову добряче, і знаєте, як ото кажуть: здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені.
Як я другий раз зійшла, то вже дійсно пилососила у вітальні. Як скінчила, то віднесла «кірбі» й пішла подивитися, шо там вона. Вона сиділа на ліжку, не сонна нітроха, ковдри поскидала, штані ґумові спустила до самих тих бабиних колін і розщіпила підгузок. Чи засрала вона там всьо? Йсусику солоденький! На ліжку було повно гімна, вона вся була вимащена гімном, гімно було на килимі, на візку, на стінах. Навіть на шторах гімно було. Видно, вона набрала собі жменю і шпурнула, як ото діти болотом кидаються, як у коров’ячім ставку купаються.
Яка я люта була! Така люта, шо аж тріскотіла!
— Але Віро! Але ти є СУКА паршива! — крикнула я на неї.
Енді, я її не вбила, але тогди вже була готова, я би прямо там прямо тогди то і зробила би, як повиділа той срач і занюхала ту кімнату. Я хтіла забити її, так. Про то я брехати не буду. А вона лиш лупала на мене з тим тупорилим лицем, як у неї бувало, коли розум їй всякі коники показував… але я виділа, як у тих баньках сам чорт витанцьовував, і добре знала, кому того коника показали цей раз. Здуриш два, ганьба мені.