— Хто це? — спитала вона. — Брендо, золотко, це ти? Корови знов вибігли?
— Сама знаєш, шо ше від 1955-го нема тут ніяких корів на три милі в любий бік! — рявкнула я. Я пішла по кімнаті, таким великим кроком, і то я змилилася, бо одним капцем стала в ланяґ і чуть на хребет не впала. Якби впала, певно, забила би її. Я би не стрималася. Тогди я була готова сіяти вогонь і сірку жати.
— Я не-е-е, — каже вона, пробує говорити так, ніби вона стара бідачка, але вона багато коли й була такою. — Я не-е-е! Я не бачу, і так мене живіт мучить. Здається, зараз буде в мене аварія. Долорес, це ти?
— Та я, а хто ше, коза ти драна! — сказала я, досі лементувала на всю силу. — Я би тебе зара’ чисто забила!
Я так думаю, тогди вже С’юзі Пру й Шона Віндем стояли під сходами, вуха понащулювали, і ше я думаю, шо ви вже з ними побалакали, то вони й підвели мене мало не до шибениці. Та не треба ніц казати, Енді, так чи так. У тебе он на лиці всьо як на долоні.
Віра повиділа, шо взагалі мене ніяк не здурить, уже то не робить на мене, то й перестала мене зманювати, ніби їй знов розум потьмарило, і замість того сама зачала лютувати, на самозахист. Думаю, може, я й напудила її троха. Тепер, як згадую, то я і себе напудила… але Енді, видів би ти, шо вона там наробила! Ніби банкет у пеклі там всьо виглядало.
— Певно, так і зробиш! — загорлала вона на мене. — Одного дня таки вб’єш мене, плюгава ти стара фурія! Уб’єш мене, як і чоловіка свого вбила!
— Нє, добродійко, — сказала я. — Не зовсім так. Як я буду готова тебе порішити, то не буду собі голову морочити, шоби всьо виглядало ніби випадково, — я тебе просто з вікна випхну, і стане в світі на одну суку засрану менше.
Я вхопила її за стан і підняла, як якась Чудо-жінка. Потому вночі крижі про то нагадали, скажу я вам, і на наступний ранок я ледве могла ходити, так мене боліло. Я ходила до хіропрактика в Макаяс, і він шось зробив, шо мені стало троха ліпше, але від того дня вже не було так, як колись. Але якраз тогди я ніц зовсім не відчула. Я дістала її з того ліжка, ніби я якась злосна дітвачка, а вона — лялька Реґеді Енн, на якій я хочу злость зігнати. Вона зачала вся трястися, і лиш як я зрозуміла, шо вона дійсно напуджена, то я троха вспокоїлася, але най поб’є мене гріх за таку брехню, якби я не була втішена з того, як вона напудилась.
— О-о-о-ой-й-й! — кричить вона. — О-о-ой-й-й-й, ні-і-і-і-і! Не викидай мене у вікно! Не викидай мене, не смій! Поклади мене! Мені боляче, Долорес! ПО-О-ОКЛАДИ-И-И-И-И МЕНЕ-Е-Е-Е-Е!
— Ой, та стули вже писок, — кажу я і кидаю її на візок, та так, шо аж зуби в неї застукали… якби були в неї ті зуби. — Дивися, шо ти наробила. Лиш не кажи, шо не видиш, бо я знаю, всьо то ти видиш. Дивися!
— Вибач, Долорес, — каже вона. Зачала ревіти, але я виділа, як ті злі іскри в неї в очах плигають. Я виділа їх, як ото рибу в чистій воді, коли стаєш у човні на коліна й дивишся через край. — Вибач, я не хотіла такого безладу наробити, просто хотіла допомогти.
Вона все так казала, коли обсирала ліжко, а тогди троха в нім мняцкалася… хоча в той день то вона перший раз вирішила ше й троха стіни прикрасити. «Я просто хотіла допомогти, Долорес», — дідько б її забрав.
— Сядь і заткайся, — сказала я. — Якшо дійсно не хочеш прямим експресом через то вікно і ше прямішим додолу на каміння в клумбах, то роби, шо кажу.
І ті дівки коло сходів, не сумніваюся, слухали кожнісіньке слово, шо ми говорили. Але якраз тогди я була до чорта злосна, шоби про шось таке думати.
Їй стало розуму замовкнути, як я сказала, але всьо одно було видно, шо вона втішилася. Та й чого би нє? Вона зробила то, шо і намірялася, — того разу перемогла вона і чітко, як крізь скло, показала, шо війна не скінчилася, геть-то нє. Я взялася до роботи, мила й робила порядок у кімнаті. Години зо дві на то всьо пішло, і як я скінчила, крижі мені вже «Аве Марію» виспівували.
Я вам розказала про простині, як то було, і по лицях ваших ввиділа, шо троха ви зрозуміли. Зі срачами зрозуміти тяжче. Я так скажу, гімна я не бриджуся. Я всьо життя його підтирала, і від вигляду його ніколи не бридилася. Воно, звісно, не пахне як квіти садові, і треба з тим бути обачним, бо так переносяться хвороби, так само як зі шмарклями, слиною та кров’ю, але відмити можна, знаєте. У кого є дитина, кожний знає, шо гімно відмити можна. Того так зле було не від того.