Думаю, зле було від того, шо вона була з тим така підла. Така хитра. Вона вичікувала моменту, а як випала нагода, наробила найгіршого срачу, якого могла, і то так скоро, як лиш могла, бо знала, шо часу я їй багато не дам. Вона ту мерзоту спеціально зробила, розумієте, до чого я веду? Наскілько її обморочені мозки їй то дозволяли, вона всьо запланувала, і то обтяжило мені серце й затемнило зір, поки я за нею прибирала. Поки я перебирала постіль, поки носила засраний наматрацник, засрані простині та засрані напірники до жолоба для прання, поки відтирала підлогу, стіни та шибки, поки знімала штори й вішала нові, поки знов стелила її ліжко, поки зціплювала зуби, аби мені диски в хребті не повилітали, як мила її та натягувала на неї свіжу нічну сорочку, а далі піднімала її з крісла й знов клала на ліжко (і вона ж мені ніяк не помагала, лиш висіла на мені мертвим вантажем, хоч я добре знала, шо то був один із тих днів, коли вона могла б і помогти, якби схотіла), поки я вимивала підлогу, поки мила її сраний візок, а як по-чесному, то не мила, а шкрябала його, бо гімно вже поприсихало… поки я всьо то робила, серце в мене було опущене, а погляд темний. Вона то також знала.
Вона знала й тішилася з того.
Коли я того вечора прийшла додому, то випила троха «Анацину-3», шоб так крижі не боліли, а далі лягла в ліжко, скрутилася в клубок, хоч від того й боліло мене в плечах, але я плакала, і плакала, і плакала. То так, ніби я не могла спинитися. Ше ніколи — як мінімум після того трафунку з Джо — я не чулася такою посмученою та зневіреною. Або такою, в сраку, старою.
То була її друга манера суки — та підлота.
Шо кажеш, Френку? Чи вона таке ше робила?
Ну а ти як думаєш? Вона то саме вчворила на другий тиждень, і далі ше за тиждень. Ті рази вже було не так зле, почасти того, шо вона не могла відложити аж такий дивіденд, але здебільш того, шо я була вже готова. Але після другого разу я знов пішла спати в сльозах, і далі, як лежала в ліжку, чула ту муку в плечах, я вирішила звільнитися. Я не знала, шо з нею буде, хто за нею глядітиме, але тогди я то вже в сраці мала. Тогди я вже думала, най там хоч здихає в тім ліжку задристанім.
Я ше плакала, як заснула, бо від думки про звільнення — про то, шо вона взяла гору наді мною, — мені було зле, як ніколи, але як я встала зрання, то чулася добре. Думаю, то так дійсно є, шо розум людський насправді не засинає, навіть як сама людина так думає. Він собі далі мізкує і деколи навіть ліпше фуричить, коли сама людина там не задрочує його звичним пасталаканням, яке в людини в голові діється, — шо треба поробити, шо на обід з’їсти, шо по телевізії подивитися, отакими штуками. Відай, так воно є, бо причина, по якій я зрання так добре себе відчула, була в тім, шо я знала, як вона мене здурила. Єдине, чого я не ввиділа то раніше, то того, шо звикла її недооцінювати — ая, навіть я, а я ж знала, яка вона деколи хитрюща буває. І лиш-но я зрозуміла смисл, то зразу знала, шо з тим робити.
Було мені боляче знати, шо прийдеться довірити пилососити той обюссонський килим одній з четвергових дівок — від самої думки, шо то буде робила Шона Віндем, у мене, як мій дідо казав, аж жижки тряслися. Енді, ну ти ж знаєш, яка вона вайлувата — усі Віндеми вайлуваті, то звісна річ, але вона їх усіх побиває і туда і розтуда. У неї ніби з тіла якісь ґулі виростають, шоби всьо перекидати, як ходить. Вона то не винна, то шось у крові мусить бути, але я не могла навіть думати про то, як Шона буде літала по вітальні, де всьо Вірине карнавальне скло й «тіфані», і то всьо лиш питання часу буде, шоб поперекидалося.
Але всьо одно, я ж мусіла хоч шось зробити, — здуриш два, ганьба мені — і, на щастя, можна було покластися на С’юзі. Вона також не балерина, але весь наступний рік пилососила обюссонський і ні разу ніц не розбила. Вона файна дівочка, Френку, і не можу тобі словами описати, яка я рада була, як отримала то оголошення про шлюб, хоч парубок той і звідкись здалеку був. Як вони поживають? Шо кажуть?
А, ну то добре. Добре. Я рада за неї. Ше там дитину не наклепали, нє? В теперішні часи люди чекають, аж доки не прийде час у дім пристарілих…
Так, Енді, зара’! Я просто хтіла би, шоби ви пам’ятали, шо я про своє життя тут теперка розказую, про сране життя своє! Того, може, просто всядься в тім своїм кріслі та закинь ноги і вспокойся? Як далі будеш так тиснути, то шось порвеш собі.