— Я буду дуже обережна, — сказала вона.
Я включила їй «кірбі», а далі зайшла в коридор, склала руки до рота й окрикнула: «С’юзі! Шоно! Теперка буду у вітальні пилососити!»
С’юзі прямо там і стояла, само собою, і я вам кажу, у тої дівки всьо лице було як знак питання. Я лиш махнула їй рукою, шоби далі робила, шо їй сказано, і не звертала уваги на мене. Так вона і зробила.
Я навшпинячки підійшла до підніжжя сходів і стала на своїм старім місці. Знаю, шо то дурне, але я не була така схвильована, відколи тато взяв мене на полювання, як мені дванадцять років було. То було то саме чуття, коли серце щосили калатає, а в грудях і шиї в тебе троха млість. У тої жінки було купа всяких цінних пам’яток, а ше ж то дороге скло у вітальні, але я взагалі не думала про С’юзі Пру, яка там крутилася й вертілася серед того всього, як той дервіш. Вірите?
Я себе заставила стояти на місці стілько, скілько могла, десь, певно, хвилини півтори. А далі чкурнула. І як я вломилася до неї в кімнату, то така вона й була, морда червона, очі звужені до самих щілинок, кулаки стиснуті, і вся вона така: «Енгг! Енггггг! ЕНГГГГГ!» Але як тільки вона вчула, шо двері відкрилися, очі зразу розлупила добряче. От би мені тогди фотоапарат — то було безподобно.
— Долорес, ану забирайся звідси! — кричить вона, аж пискає троха. — Я намагаюся подрімати, але мені не вдасться, якщо ти кожні двадцять хвилин будеш сюди вриватися, як бик зі стояком!
— Добре, — сказала я, — я піду, але перше, думаю, я той горщичок під вас підсуну. По запаху можу сказати, шо шоби вирішити вашу проблему із запором, то вас лиш троха напудити прийшлося.
Вона била мене по руках і кляла — вона вміла клясти страшенно, як мала бажання, а таке бажання вона мала щораз, як хтось їй перечив, — але я на то не зважала. Вона й оком не моргнула, як я скоро під неї горщик підсунула, і, як то кажуть, усьо гарненько пішло. Як скінчилося, я подивилася на неї, вона на мене, і нікому не треба було ніц говорити. Ми вже віддавна одна другу знали.
«На, маєш, шмонька ти стара, — показувала я їй лицем. — Я тебе знов зловила, шо на то скажеш?»
«Небагато, Долорес, — показувала вона своїм, — але то нічого. Лиш те, що тебе спіймали, не означає, що ти лишишся спійманою».
Але я таки зловила її — того разу так. Бувало ше дрібне капарництво, але такого, як ото я вам розказала, більше не було, шоби гімно навіть на фіранках впинилося. То була її остання побіда. Після того часи, коли розум у неї був чистий, приходили чимраз рідше та й рідше, а як приходили, то ненадовго. То помогло моїй спині болючій, але я також і засумувала. З нею був клопіт, але я вже до неї була привикла, якшо розумієте.
Можна ше стакан води, Френку?
Дякую. Довго так балакати, то труби сушить. А якшо ше вирішиш ту пляшку пана «Джима Біма» вигуляти троха на свіжім повітрі, Енді, то я нікому не скажу.
Нє? Ну, від таких, як ти, я інакшого й не ждала.
Так… шо я розказувала?
А, знаю. Про то, яка вона була. Ну, третя її манера суки була найгірша. Вона була сукою, бо була сумна баба, якій не лишилося шо робити, крім як умерти у верхній спальні на острові далеко від місць і людей, яких вона знала більшу частину життя. То вже й так було зле, але вона ше ж поки вмирала, то втрачала розум… і десь у глибині знала, шо решта її — як той підмитий берег ріки, шо от-от звалиться у воду.
Бачте, вона була одинока, і я того не розуміла — ніколи не розуміла, чого вона взагалі викинула всьо своє життя, шоби переїхати жити на острів. Аж до вчора я того не розуміла. Але вона й напуджена була, і то я розуміла добре. Та навіть так, у неї була якась жахлива, страхітна сила, ніби в королеви при смерті, яка ніяк не пустить корону, навіть у самім кінці. Так, ніби Сам Господь мусів би в неї її з пальців видирати.
У неї бували гарні дні й погані — я вам то вже сказала. То, шо я називала її припадками, ставалося десь посередині, коли вона після пари днів у нормальнім стані переходила на тиждень-два в туман і далі назад до ясного розуму. Коли вона мінялася, то було так, гейби вона була ніде… і десь у глибині вона то також знала. Тогди в неї й діялися ті галюцинації.
Якшо то всьо були галюцинації. Я вже не така певна, як колись. Може, я вам то розкажу, може, нє, — я ше подивлюся, як буду чутися, як до того дойде.
Я думаю, вони не всі приходили вдень неділі чи посеред ночі. Певно, ті я пам’ятаю найліпше, бо в хаті було так тихо і я дуже страшилася, як вона зачинала кричати. То було ніби на тебе хтось посеред гарячого літнього дня відро льодяної води виливає. Ні разу не було, шоби я не подумала, шо в мене серце стане, як вона зачинала кричати, і ні разу не було, шоби я не думала, шо зайду до неї в кімнату, а вона вже вмерла буде. Але чого вона боялася, у тім ніякого смислу не було. Ну, тобто я знала, шо вона боїться, і собі троха уявляла, чого вона боїться, але ніколи не розуміла чому.