— Дроти! — бувало, шо кричала вона, як я заходила. Вона була вся затиснута в ліжку, руки запхала межи цицьок, старий хирявий писок весь витягнувся й трясеться. Вона була біла, як мара, а по зморшках під очима їй текли сльози. — Дроти, Долорес, зупини дроти!
І вона вічно вказувала на одно й то саме місце… плінтус у дальнім куті.
Там, звісно, ніц не було, але шось там таки було для неї. Вона виділа ті дроти, шо вилазили зі стіни і дряпалися по підлозі до її ліжка… ну, так собі, то я собі думаю, шо вона то виділа. Шо я, а я бігла вниз, брала ніж великий із сушарки на кухні, а далі з ним верталася. Я ставала в куті на коліна — або ближче до ліжка, якшо вона показувала, шо вони вже пролізли добряче далі, — і вдавала, шо ріжу їх. Так я і робила, легенько й обережно опускала ніж на підлогу, аби не подряпати дорогий клен, доки вона не переставала плакати.
Далі я підходила до неї, фартухом або «клінексом», шо вона все тримала в себе під подушкою, стирала їй сльози, цілувала її раз-другий і казала: «Тихо, дорогенька, — уже їх нема. Я повідрубувала кожний скурвий дріт. Самі дивіться».
Вона дивилася (хоча в той час, шо я про нього вам оповідаю, вона насправді не могла вже ніц видіти), ше троха плакала, ніби то не помогло, а далі обіймала мене й казала: «Дякую, Долорес. Цього разу я вже думала, що вони мене точно вхоплять».
Чи деколи вона мене називала Брендою, коли мені дякувала, — то була наглядачка, шо робила в домі Донованів у Балтиморі. Ше бувало, шо вона мене кликала Кларіс, а то її сестра, шо вмерла 1958 року.
Бували дні, шо я забігала в її кімнату, а вона вже наполовину зсунулася з ліжка, кричала, шо в неї в подушці змія. Ше бувало, шо вона всідалася, накидала на голову ковдри й лементувала, шо вікна — то лýпа і сонце зара’ її спалить. Деколи вона клялася, шо вже чує, як у неї волосся шкварчить. І не важило, хоч надворі дощ, хоч туман, як у пияцюри в голові, вона була певна й намірена, шо сонце її зажарить живцем, того я мусіла опускати всі жалюзі, а потому обіймати її, доки вона не переставала плакати. Деколи я тримала її довше, бо навіть після того, як вона затихала, було чути, як вона трясеться, як то щеня, яке погані діти зобидили. Вона знов і знов просила подивитися на її шкіру та сказати, чи нема там ніде опіків. Я знов і знов казала їй, шо нема, і через якийсь час після таких розмов вона деколи засинала. А деколи й не засинала — просто впадала в ступор, шось бурмотіла до людей, яких коло неї не було. Деколи вона балакала французькою, і я не маю на увазі ту парлє-ву острівну французьку. Вони з чоловіком любили Париж і їздили туда щораз, як мали як, деколи з дітьми, а деколи самі. Деколи вона розказувала про місто, як була жвава, — про кафе, нічні клуби, галереї та човни на Сені, — а я дуже любила слухати. Вона вміла обходитися зі словами, то Віра вміла, і коли вона дійсно шось розхвалювала, то ти ніби своїми очима всьо виділа.
Але найгірше — чого вона страшилася найбільше, — то були ковтунці порохів. Ну, знаєте, про шо я: маленькі кульки з порохів, шо збираються під ліжками, за дверима і в кутах. Такі, подібні на стручки молочаю. Я знала, шо то вони, навіть як вона не могла то сказати, і в більшості випадків я могла її вспокоїти, але чого вона так страшилася купок обмарного гіменця — то вона так про них думала, — того я не знаю, хоч якось собі думала. Не смійтеся лиш, але відповідь мені приснилася.
То добре, шо всьо то діло з ковтунцями порохів було не так часто, як сонце, шо шкіру розпікало, чи дроти в куті, але коли вже до того доходило, я знала, шо легко не буде. Я знала, шо то ковтунці, навіть серед ночі, як лежала в себе, міцно спала із запертими дверима, а вона зачинала волати. Коли їй заходили в голову інші штуки…
Шо, зайчику?
Ой, шо, справді?
Та нє, не треба той свій диктофон файний підсувати. Якшо треба мені голосніше балакати, то я так і зроблю. Узагалі, я найгаласливіша курва, яка лиш може бути — Джо якось казав, шо кожний раз, як я є вдома, йому хочеться вуха ватою заткати. Але то, шо вона показувала через ті ковтунці, — мене від того аж у жар кидало, і якшо я троха притихла тепер, то лиш доказує, шо по цей час так. Хоч вона вже вмерла, всьо одно. Деколи я її за то вичитувала. «От нашо ви встаєте через таке бозна-шо, Віро?» — казала я. Але то не було ніяке бозна-шо. Як мінімум для неї самої. Я не раз собі думала, шо знаю, як вона вріже дуба в кінці кінців — просто до смерти настрашиться тих ковтунців дурнуватих. І вийшло не то шоби далеко від тої моєї думки, якшо тепер так прикинути.