Пішов він на кухню, а на столі не було ніц, крім скляного дзбанка з квітками. Він обертається до мами й каже:
— Де шось їсти на вечерю, недотепо?
Вона відкрила рота, але не встигла ніц сказати, як він накрив їй долонею лице і штовхнув у кут. Я стояла при вході на кухню і всьо то виділа. Він пішов на мене, голову опустив, і волосся йому троха висіло перед очима, — усе, як я виджу, шо якийсь хлоп так іде додому, змучений із роботи з бідоном від обіду в руці, то згадую тата, — і я настрашилася. Хтіла зійти йому з дороги, бо думала, шо він і мене штовхне, але ноги в мене стали як дерев’яні, не могла з місця зрушити. Але нє, він того не зробив. Він просто взяв мене тими теплими ручищами, посунув убік і пішов далі за хату. Сів на ковбан для дров, склав руки на колінах, голову похнюпив, ніби дивився собі на руки. Перше розлякав курей, але далі вони вернулися й зачали дзьобати в нього коло ніг. Я думала, він їх розкопає, шоби пір’я летіло, але він і того не робив.
За якийсь час я пішла подивитися, де мама. Вона так і сиділа в куті. Накрила лице рушником кухонним і під ним плакала. Руки схрестила на грудях. Ото я найліпше пам’ятаю, хоч і не знаю чого, — як вона схрестила собі так руки на грудях. Я підійшла та обійняла її, вона відчула мої руки в себе на стані й обняла мене теж. Далі забрала рушник з лиця, витерла ним сльози й сказала мені вийти запитати в тата, чи не хоче він стаканчика холодного лимонаду або пляшку пива.
— Обов’язково скажи йому, шо пива є лиш дві пляшки, — сказала вона. — Якшо він хоче більше, то треба піти до склепу або взагалі не пити.
Я пішла й переказала то йому, а він сказав, шо пива не хоче, а от стаканчик лимонаду буде якраз то, шо треба. Я побігла по лимонад. Мама робила йому вечерю. Лице в неї троха розпухло від плачу, але вона собі шось наспівувала, і тої ночі в них пружини в ліжку рипіли, так само як і в більшість інших ночей. Ніхто ніц не казав, не думав. У ті часи таке називали домашньою покарою, то було частиною хлопської роботи, і якшо я після того взагалі шось думала, то хіба, шо мамі дійсно того троха треба було, інакше би тато такого не зробив.
Я й інші пару разів виділа, як він її карає, але цей я запам’ятала найліпше. Я ніколи не виділа, шоби він бив її кулаками, як деколи мене бив Джо, але якось він шваркнув їй по ногах куском мокрої парусини, а від того, певно, пекло так, шо всратися можна було. Знаю, шо від того лишилися червоні знаки, які весь день не сходили.
Тепер уже ніхто таке домашньою покарою не називає — то слово вже зовсім випало з розмов, і то тільки на ліпше, — але я росла з думкою, шо як жінки чи діти збиваються з дороги, то хлопська робота — пригнати їх назад. Але не хочу вам сказати, шо лиш того, шо я виросла з тою думкою, я гадала, шо вона правильна, — я не така поблажлива до себе. Я знала, шо як чоловік розмахує руками перед жінкою, то ніяка не покара… але всьо одно дозволяла Джо робити то зі мною багато років. Певно, я була засильно змучена від догляду за хатою, порядками в літників, вихованням дітей і залагодженням дурощів Джо, шо він влаштовував із сусідами, шоби ше про то думати.
Шлюб із Джо… ой, курча ляґа! А шо, хіба в когось шлюб якийсь інакший? Може, вони всі різні, але нема ні одного, шо такий, який він є на вигляд. Шо другі люди видять із життя в шлюбі і шо там діється всередині, то ше більше, ніж родина — кумового наймита дитина. Іноді то страх, а іноді весело, але зазвичай то як усі інші частини життя — і то, і друге одночасно.
Думають люди, шо Джо був алкоголіком, який мене бив, — і, певно, й дітей так само — коли був п’яний. Вони думають, шо він із тим зайшов уже задалеко й через то врізав дуба. То є правда, шо Джо пив і деколи їздив на наради Анонімних алкоголіків у Джонспорті, але він був не більший алкоголік, ніж я. Він упивався раз на чотири-п’ять місяців, здебільш із ханигами, як ото Рік Тібодо чи Стіві Брукс — оті хлопи дійсно були алкоголіками, — але потому лишався того ровера, хіба міг хряпнути одну-дві шклянки, як приходив пізно. Не більше, того шо як у нього була плящина чогось доброго, він любив то розтягнути. Щирі алкоголіки, яких я знала за своє життя, то ні один не хтів розтягувати пляшку хоч чогось — чи то там «Джим Бім», чи то «Олд Дюк», чи навіть фризури — антифризу, профільтрованого через ватну прокладку. Правдивого пияку цікавлять лиш дві речі: як прикінчити то, шо в тебе в руці, і як знайти більше, шо в тебе ше нема.