Чи мусіла я то робити? А дідько його зна. Певно, нє. У мене була соціологічна поміч, як то називала стара Гетті Маклеод. Небагато, але на тогди діти вже давно повиростали — малий Піт взагалі пропав з лиця землі, бідне заблудле ягнятко, — і троха долярів я собі відложила. На острові все було жити дешево, і хоч тепер то вже не так, як було колись, всьо одно багацько дешевше, ніж на материку. Того, певно, я не мусіла жити з Вірою, нє.
Але на тогди ми вже з нею одна до другої привикли. Хлопам то тяжко пояснити. Я собі думаю, от Ненсі з тими своїми ручками, записниками й магнітофонами то розуміє, але, відай, їй говорити не можна. Ми привикли одна до другої так, як, певно, два старих лилики привикають висіти догори ногами одне коло другого в одній печері, хоч і ліпшими коліжанками їх точно не назвеш. Та й то не невідь-яка велика переміна була. Найбільше, шо змінилося, то хіба шо прийшлося святочну одежу вішати коло домашньої, бо вже з осени вісімдесят другого я там була щодень цілий день і майже всеньку ніч. Троха ліпша стала плата, але не настілько добра, шоби можна було зробити первісний платіж собі на перший «кадилак», якшо розумієте. Ха!
Я собі думаю, я за то взялася здебільш через то, шо більше нікому було то робити. У неї був комерційний директор у Нью-Йорку, хлоп із прізвищем Ґрінбуш, але Ґрінбуш не збирався приїздити в Літл-Тол, шоби слухати, як вона вересканить на нього з вікна спальні, аби перевірив і вішав ті простині на шість прищіпок, а не на чотири, і так само він не збирався переїжджати в її кімнату для гостей, міняти їй підгузки та підтирати ту грубу стару задницю, поки вона буде робити його винним, шо краде копійки в неї з якоїсь тої сраної фарфорової свинки, і горлопенити, шо вона його за то в тюрму відправить. Ґрінбуш виписував чеки. Я мила їй сраку й вислуховувала репети через простині, ковтунці порохів і ту срану фарфорову свинку.
І шо з того? Я за то медалі не прошу, навіть Пурпурового серця. Я за своє життя багато гімна намилася, а ше більше наслухалась (я ж шістнадцять років була жоната на Джо Сент-Джорджі, пам’ятаєте), і ніц, рахітом від того не заслабла. Думаю, шо я кінець кінцем не лишила її, бо в неї більше нікого не було. Або я, або дім для пристарілих. Діти ніколи до неї не приїздили, і то одно, через шо мені було її жаль. Ви собі не думайте, я не чекала, шоби вони взялися мені помагати, але не тямила, чого вони не можуть вирішити ту стару колотнечу, шо там у них була, і хоч подеколи приїжджати, шоб хоч на день чи на вихідні з нею побути. Та, на ту суку було тяжко дивитися, тут не перечу, але то ж їхня матінка. Ну і на тогди вона вже була стара. Певна річ, я теперка знаю набагато більше, ніж тогди, але…
Шо?
Та, то є правда. Шоб мені відсохло, як брешу, як мої внуки кажуть. Самі подзвоніть тому Ґрінбушу, як мені не вірите. Думаю, як та новина розійдеться, — а вона розійдеться, то все так є — буде ше одна соплива стаття в Бенґорській «Дейлі Ньюз» про то, як то всьо чудесно. Ну, хочу вам сказати — у тім нема ані грама чудесного. То сране страховиння. Шо би тут не вчинилося, люди будуть казати, шо то я її намовила зробити то, шо вона зробила, а далі порішила її. Я знаю, Енді, і ти так само знаєш. Ні на небі, ні на землі нема такої сили, яка би не дала людям думати найгірше, коли їм так хочеться.
Ну, але ні однісіньке, курва, слово з того, не є правдивим. Я її ні до чого не силувала, і вона точно не зробила то, шо зробила, через то, шо любить мене чи якось мене вподобала. Я собі думаю, шо вона могла таке вчворити через то, шо думала, шо шось мені винна — по-свому, по-чудному, вона могла подумати, шо до дідька винна мені, і то була б не вона, якби шось сказала. Може навіть бути так, шо то, шо вона зробила, — то вона мені так віддячила… Не за то, шо я її засрані підгузки міняла, а за то, шо була з нею, коли з кутів вилізали дроти чи з-під ліжка вилізали ковтунці.
Я знаю, шо ви не розумієте, шо я мелю, але ше зрозумієте. Перед тим, як відкриєте ті двері та вийдете з цеї кімнати, слово вам даю, шо всьо ви зрозумієте.
Вона була сукою в трьох манерах. Я знавала жінок, у яких і більше таких манер було, але три — то вже добре для пристарілої бабці, яка здебільш чи на візку інваліднім, чи на ліжку. Три — то до дідька добре для такої жінки.
Перша манера — то коли вона була сукою, бо не могла інакше. Пам’ятаєте, як я сказала за ті прищіпки, шо їх треба було рівно шість, аби вішати простині, але не чотири. Ну, то лиш один приклад.
Були конкретні методи, як ти мусіла всьо порати, якшо робиш у пані Поцілюй-мене-в-гузицю Віри Донован, і ніяк не можна було ніц із того забувати. Вона з порогу казала, як всьо має бути, і я вам тут повідаю, шо так всьо й було. Якшо ти шось забула, то вона крила тебе на чім світ стоїть. Якшо забула другий раз, вона врізала плату. Якшо забула третій раз, то алєс — пензлюй де хоч, і ніяких відмовок вона не слухала. Таке було у Віри правило, і я ніц проти не мала. Я думала, шо то є різко, але то є і справедливо. Якшо вона двічі тобі сказала, на які підставки викладати випічку, як витягнеш із духовки, і ніколи не викладати її на кухні на підвіконня, як то роблять ті плюгаві ірландці, а ти всьо одно не запам’ятала, дуже навіть напевно, шо ти ніколи того не запам’ятаєш.