Выбрать главу

— Ну, — сказала Віра, — ми дамо одна одній спробу, Долорес Сент-Джордж… хоча, навіть якщо тобі все вдаватиметься, припускаю, за рік чи десь так ти однаково будеш знову вагітна, і тоді я тебе бачитиму востаннє.

По правді кажучи, я вже прямо тогди була два місяці як вагітна, але і то також із мене було навіть дикими кіньми не витягти. Я хтіла мати ті десять долярів на тиждень із роботи, і я їх діставала, і ліпше вам мені повірити, як скажу, шо я там кожну щербату копійку відробила. Я того літа гарувала як віл, а як прийшов День праці, Віра спитала, чи не хочу я й далі в них робити, як вони поїдуть назад до Балтимора, — хтось же має таку велику хату весь рік тримати в ладі, самі розумієте — то я на то й пристала.

Я все там робила, доки не лишився місяць, як мав родитися Джо-молодший, і вернулася до роботи ше скоріше, ніж від цицьки його відлучила. Вліті я його лишала з Арлін Каллем, — Віра би не стерпіла плаксивого малого в себе в хаті, нє, — але як її з чоловіком не було, я приносила з собою і його, і Селену. Селену здебільш можна було лишати саму — навіть у два роки, майже три, їй багато в чім можна було довіряти. Джо-молодшого я возила із собою у візку на щоденних обходах. Він перший раз пішов у неї в головній спальні, хоча, ви мені повірте, Віра про то навіть не чула.

Вона подзвонила мені за тиждень після родів (я чуть не передумала відправити їй оголошення про народження, а далі подумала, раз вона гадає, шо я чекаю якогось файного подарунка, то її проблема), привітала із синочком, а потому сказала то, чого, я думаю, вона і дзво­нила, — шо тримає моє місце. Думаю, вона хтіла, аби я розчулилась, і так і сталося. То, певно, був найвищий комплімент, який могла вділити така жінка, як Віра, і для мене то означало набагато більше, ніж двадцятип’яти­доляровий чек із премією, який мені прийшов на пошту від неї в грудні того року.

Вона була строга, але чесна, і в себе в тій хаті вона все була начальницею. Її чоловіка там не було, хіба раз днів на десять, навіть по літах, коли вони би там мали весь час жити, але навіть як був, всьо одно було видно, хто старша. Може, у нього там хоч двісті, хоч триста робітників, у яких сподні спадають, як він шось там лялякає, але Віра була начальницею всьої-всьої машинерії на Літл-Толі, і коли вона йому казала скидати капці й не розносити болото по гарнім чистім килимі, він слухався.

І, як я вже казала, вона всьо робила по-свому. Ой, ше й як! Не знаю, звідки вона того понабиралася, але точно можу сказати, шо вона була як полонена в тих всіх своїх замислів. Якшо шось робилося не по-правильному, в неї або голова боліла, або живіт. Вона стілько часу за день тратила на то, шоби всьо перевіряти, шо я багато думала, може, їй було би спокійніше на душі, якби просто позвільняла всіх і сама всьо господарство порала.

Усі балії треба було чистити «Спік-н-спеном», то по-перше. Не «Лестойлом», не «Топ джобом», не «Містером Пропером». Лиш «Спік-н-спеном». Як вона виділа, шо ти якусь балію чимсь другим миєш, крий Боже.

Як доходило до прасування, треба було спеціальним спреєм із крохмалем бризкати на комірці сорочок і блюзок, і ше була спеціальна марля, яку перед тим треба було прикладати. Та срана марля ну абсолютно ніц до дідька не робила, наскілько мені було видно, і я напрасувала в тім домі, певно, тисяч із десять сорочок і блюзок, але як вона заходила в пральню й виділа, шо ти прасуєш сорочку без тої сіточки на комірці чи хоч як просто не повісила її на дошці, крий Боже.

Як забудеш включити витяжку на кухні, коли шось жариш, крий Боже.

Сміттєві баки в гаражі, ше одно. Їх було шість. Сонні Квіст приїздив раз на тиждень забирати помиї, і економка або хтось зі служок — хто там якраз напохваті — мала приносити ті баки назад в гараж в ту ж хвилину, в ту ж секунду, як він їхав геть. І не можна було просто затягнути їх у кут і лишити. Їх треба поскладати рівно по два вздовж східної стіни гаража, а кришки покласти зверху догори дриґом. Як забудеш їх якраз так поскладати, крий Боже.

Далі ше були килимки для ніг. Їх було три — один під передніми дверима, один під дверима внутрішнього по­двір’я і один під задніми, де висіла та така пихата табличка «ВХІД ДЛЯ ТОРГІВЦІВ»[4], аж до минулого року, коли мені вже остогидло на неї дивитися і я зняла. Раз на тиждень я мала брати ті килимки і розкласти їх на такім великім камені в кінці заднього подвір’я, ну, скажемо, ярдів за сорок від басейну, і вибивати з них порохи мітлою. Добряче так, шоби курява стояла. І якби ти халявила, вона всьо знала, як на тім ловити. Вона не кожний раз дивилася, як ти вибиваєш ті килимки, але дивилася часто. Стояла на внутрішнім подвір’ю з біноклем свого чоловіка. І штука була в тім, шоби як приносиш ті килимки назад до хати, треба було, аби обов’язково «ЛАСКАВО ПРОСИМО» було в правильний бік. Правильний бік — то так, шоби люди, які підходять до тих дверей, могли прочитати. Покладеш той килимок на порозі неправильним боком, то крий Боже.

вернуться

4

Tradesman’s entrance — бокові або задні двері в будинку, у минулому призначені для людей, що привозили продукти, оскільки їм було заборонено входити в дім через передні двері.