— Здоров, братухо!
— Здрастуй. — Я потис простягнуту мені велику тверду руку.
Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:
— Привітайся з дядею, синку. Він, мабуть, теж шофер, як а твій татусь. Тільки ми з тобою на вантажній їздили, а він ось цю маленьку машину ганяє.
Дивлячись мені прямо у вічі ясними, як небо, очима, ледь-ледь посміхаючись, хлопчик сміливо простягнув мені рожеве холодне рученя. Я легенько потряс його ручку і запитав:
— Що ж це в тебе, старий, рука така холодна? Надворі теплінь, а ти мерзнеш?
Із зворушливою дитячою довірливістю хлоп’я притулилось до моїх колін, здивовано підвело біляві брівки.
— Який же я старий, дядю? Я зовсім хлопчик, і я зовсім не мерзну, а руки холодні тому, що сніжки робив.
Знявши зі спини порожній речовий мішок, втомлено сідаючи поруч зі мною, батько сказав:
— Біда мені з оцим пасажиром! Через нього і я підбився. Широко ступнеш — він уже на рись переходить, от і доводиться по такому піхотинцеві рівнятися. Там, де мені треба раз ступити, — я тричі ступаю, отак і йдемо з ним невлад, як кінь з черепахою. Та ще ж за ним пильнувати треба. Тільки одвернешся, а він уже калюжею бреде або льодинку відломить і смокче замість цукерки.
— Ні, не чоловіче це діло з такими пасажирами мандрувати, та ще й пішки. — Він помовчав трохи, потім запитав — А ти що ж, братухо, свого начальства ждеш?
Мені було незручно розчарувати його в тому, що я не шофер, і я відповів:
— Доводиться ждати.
— З того боку під’їдуть?
— Так.
— Не знаєш, чи скоро підійде човен?
— Годин за дві.
— Довгенько. Ну що ж, тимчасом відпочинемо, поспішати мені нікуди. А я йду мимо, дивлюся: свій брат — шофер загорає. Дай, думаю, зайду, перекуримо разом. Одному ж і курити і помирати нудно. А ти багато живеш, цигарки куриш. Підмочив їх, виходить? Ну, брат, тютюн вологий, як кінь безногий, нікуди не годиться. Давай-но краще мого міцнячку закуримо.
Він дістав з кишені літніх штанів захисного кольору скручений у трубку малиновий шовковий потертий кисет, розгорнув його, і я встиг прочитати вигаптуваний на ріжку напис: «Дорогому бійцю від учениці 6-го класу Лебедянської середньої школи».
Ми закурили дуже міцного самосаду і довго мовчали. Я хотів було запитати, куди він іде з дитиною, яке лихо жене його в таке бездоріжжя, але він випередив мене запитанням:
— Ти що ж, усю війну за баранкою?
— Майже всю.
— На фронті?
— Так.
— Ну, й мені там довелося, братухо, зазнати горенька по саме горло йвище…
Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився. Я збоку глянув на нього, і мені так стало важко… Чи бачили ви коли-небудь очі, ніби присипані попелом, наповнені такою непозбутною смертельною тугою, що в них важко глянути? Ось такі очі були в мого співрозмовника.
Виламавши з тину суху скривлену хворостинку, він з хвилину водив нею по піску, викреслюючи якісь химерні фігури, а потім заговорив:
— Іноді не спиться вночі, дивишся в темряву порожніми очима і думаєш: «За що ж ти, життя, мене так покалічило? За що ж так покарало?» Нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку… Нема і не дочекаюсь! — І раптом спохватився: ласкаво підштовхуючи синочка, сказав:
— Піди, любенький, пограйся біля води, коло великої води для діток завжди якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ноги не промочи!
Ще коли ми мовчки курили, я, крадькома розглядаючи батька й синка, з подивом відзначив собі одну, дивну на мій погляд, річ. Хлопчик був одягнений просто, але добротно; і в тому, як сидів на ньому підбитий легкою виношеною цигейкою довгополий піджачок, і в тому, що малюсінькі чобітки були пошиті з розрахунком, щоб взувати їх на вовняний носок, і дуже вправний шов на порваному колись рукаві піджачка — все говорило про жіночу турботу, вмілі материнські руки. А батько мав інший вигляд: пропалений у кількох місцях ватник був недбало і грубо заштопаний, латка на виношених захисного кольору штанах не пришита як слід, а, скоріше, наметана широкими чоловічими стьобками; на ньому були майже нош солдатські черевики, але з’їдені міллю цупкі вовняні шкарпетки, до яких не торкалась жіноча рука… Ще тоді я подумав: «Або вдівець, або живе не в злагоді з жінкою».
Та ось він, простеживши очима за синком, глухо покашляв, знову заговорив, і я почав зосереджено слухати.
— Спочатку життя моє було звичайним. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев’ятсотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. В голодний двадцять другий рік подався на Кубань ішачити на куркулів, тому й вижив. А батько з матір’ю і сестричкою дома від голоду вмерли. Залишився сам. Рідні — як мітлою виметено, — ніде, нікого ні душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав до Воронежа. Спочатку працював у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Незабаром оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Добра трапилась мені дівка! Лагідна, весела, догідлива і розумниця, не мені пара. Вона з дитячих літ зазнала горя, можливо, це і позначилось на її вдачі. Збоку дивитись — не така вже вона була з себе й показна, та я ж не збоку на неї дивився, а у вічі. І не було для мене вродливішої і милішої від неї, не було на світі й не буде!