Прийдеш бувало з роботи стомлений, а інколи й злий, як чорт. Ні, на грубість вона тобі не відповість грубощами. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б’ється, щоб і при малім достатку краще тобі догодити. Дивишся на неї і відходиш серцем, а трохи згодом обіймеш її, скажеш: «Пробач, люба Іринко, розумієш, з роботою в мене нині не ладилось». І знову в нас мир, і в мене спокій на душі. А ти знаєш, братухо, що це значить для праці? Ранком я встаю, немов помолоділий, іду на завод, і всяка робота в моїх руках просто горить, йде гаразд! Ось що це значить — мати розумну жінку-подругу.
Доводилось коли-не-коли після получки й випивати з товаришами. Інколи бувало й так, що йдеш додому і такі кренделі ногами виписуєш, що збоку, мабуть, дивитися страшно. Тісна тобі вулиця та й край, не кажучи вже про заулки. Хлопець я був тоді здоровий і дужий, як диявол, випити міг багато, а до хати завжди добирався на своїх ногах. Та бувало іноді й таке, що останній перегін ішов на першій швидкості, тобто рачки, проте добирався. І знову ж ні тобі докору, ні крику, ні бешкету. Тільки посміхається моя Іринка, та й то обережно, щоб я сп’яну не образився. Роззує мене і шепоче: «Лягай до стіни, Андрійку, а то сонний упадеш з ліжка». Ну я, наче лантух з вівсом, упаду, і все попливе перед очима. Тільки чую крізь сон, що вона по голові мене тихенько гладить рукою і шепоче щось ласкаве, жаліє, значить…
Ранком вона мене години за дві до роботи на ноги підніме, щоб я розім’явся. Знає, що я на похмілля нічого їсти не буду, ну, дістане огірок солоний або ще що-небудь легеньке, наллє гранчасту скляночку горілки: «Похмелись, Андрійку, тільки більше не треба, мій любий». Та хіба можна не виправдати таке довір’я? Вип’ю, подякую їй без слів, самими очима, поцілую й пішов на роботу, як шовковий. А скажи вона мені захмілілому хоч слово наперекір, чи нехай би нагримала або вилаяла, то я, їй-богу, й на другий день напився б. Так і буває в інших сім’ях, де жінка без глузду; надивився я на таких навіжених, знаю.
Незабаром діти в нас з’явились. Спочатку синочок народився, з роками ще двоє дівчаток… Тут я од товаришів відколовся. Всю получку додому несу, сім’я сталачимала, не до випивки. У вихідний кухоль пива вип’ю, і на цьому баста.
У двадцять дев’ятому році зацікавили мене машини. Вивчив автосправу, сів за баранку на вантажну. Потім втягнувся і вже не захотів повертатись на завод. За кермом здалося мені веселіше. Отак і прожив десять років і не помітив, як вони промайнули. Минули, наче уві сні. Та що десять років! Спитай кого-небудь із старших, чи помітив він, як життя прожив? Ні чорта він не помітив! Минуле — як отой далекий степ у тумані. Ранком я йшов по ньому, все було таким ясним навколо, а пройшов двадцять кілометрів, і ось уже степ заволокло серпанком, і звідси вже не розрізниш лісу од бур’яну, ниву від травокосу…
Працював я ці десять років і день і ніч. Заробляв добре, і жили ми не гірше від людей. І діти радували: всі троє вчились на «відмінно», а старшенький, Анатолій, виявився таким здібним до математики, що про нього навіть у центральній газеті писали. Звідки в нього взявся такий великий хист до цієї науки, я й сам, братухо, не знаю. Тільки мені це було дуже приємно, і гордився я ним, страх як гордився!
За десять років склали ми трохи грошенят і перед війною збудували собі хатинку з двох кімнат, з коморою?і коридорчиком. Ірина купила пару кіз. Чого ще треба? Діти кашу їдять з молоком, стріха над головою є, одягнені, взуті, ніби й все гаразд. Тільки побудувався я незручно. Відвели мені ділянку на шість соток недалеко від авіазаводу. Якби була моя хатина в іншому місці, можливо, й життя склалось би інакше…
А тут ось вона, війна. На другий день повістка з військкомату, а на третій — просимо до ешелону. Проводжали мене мої всі четверо: Ірина, Анатолій і дочки— Настуня і Оленька. Всі діти трималися по-молодецьки. Правда, в дочок — не без того, поблискували сльозинки. Анатолій тільки плечима пересмикував, наче від холоду, йому на той час уже сімнадцятий рік пішов, а Ірина моя… Такою я її за всі сімнадцять років нашого спільного життя ні разу не бачив. Цілу ніч у мене на плечі і на грудях сорочка від її сліз не просихала, і ранком та сама історія… Прийшли на вокзал, а я на неї від жалю дивитись не можу: губи од сліз розпухли, волосся з-під хустки вибилося, і очі мутні, безтямні, наче розумстратила. Командири оголошують посадку, а вона впала мені на груди, руки на моїй шиї зчепила і вся тремтить, ніби підтяте дерево… І діточки її умовляють, і я — нічого не допомагає! Інші жінки з чоловіками, з синами розмовляють, а моя припала до мене, наче листок до гілки, і тільки вся тремтить, а слова вимовити не може. Я й кажу їй: «Візьми себе в руки, люба моя Іринко! Скажи мені хоч слово на прощання». Вона й говорить і за кожним словом схлипує: «Рідненький мій… Андрійку… не побачимося… ми з тобою… більше… на цьому… світі…»