Проте якийсь час видавалося, ніби Терла нема і в містера Гюберта. Хлопець-сурмач ще сидів на воротях і сурмив у мисливський ріжок; власне кажучи, це були ніякі не ворота — просто дві ушули, й на вершечку однієї з них чорний хлопчак, завбільшки з Каса, сурмив у ріжок, з яким полюють на лисів; тут починався так званий замок Уорік, чию назву міс Софонсіба не переставала повторювати людям, навіть тим, хто віддавна знав цю її фанаберію, і, не почувши «Уорік» в розмові про Гюбертову маєтність, ніби не розуміла, про що йдеться, так, наче вони з містером Гюбертом володіли різними плантаціями, розміщеними в два яруси на тій самій земельній площі. Містера Гюберта вони знайшли в альтанці — той сидів, зануривши босі ноги в струмок, і попивав віскі з водою та цукром. Але Терла ніхто тут іще не бачив; довгенько навіть скидалося на те, що містер Гюберт не вельми розуміє, про кого запитує дядько Ферт.
— А, отой чорний, — сказав він нарешті. — Після обіду розшукаємо.
Ніщо, одначе, не віщувало, що вони коли-небудь сядуть до столу. Містер Гюберт і дядько Ферт смакували віскі з водою та цукром, потім містер Гюберт розпорядився сказати хлопцеві на ушулі, що вже можна не сурмити, й вони смикнули ще по склянці, хоч дядько Ферт усе приказував:
— Я тільки забрати чорного. Нам треба зразу вертатися додому.
— Після обіду, — правив своєї містер Гюберт. — Не присочимо десь біля кухні — спустимо собак. Ті вже напевно вистежать його, коли це тільки не понад спромогу звичайних смертних лягавих псів.
Нарешті з дірки у віконниці на горішньому поверсі виткнулася рука й замахала чимось схожим на білу хусточку. Вони подалися до будинку задньою верандою, і містер Гюберт, як завжди, не забув остерегти їх перед прогнилою мостиною у підлозі, якої він досі не полагодив. Потім вони стояли у передпокої, аж поки зачулося побризкування, скрип, шурхіт, війнуло парфумами і сходами спустилася міс Софонсіба. Вона красувалася зашпиленим у кок волоссям під мереживним очіпком, мала на собі святкову сукню, кілька разків намиста, червону стрічку, зав’язану бантом на шиї, і вийшла у супроводі негритянського дівчати з віялом, але Кас, що стояв тихенько за спиною в дядька Ферта, дивився тільки на її губи, чекаючи, поки вони розтуляться і він побачить її зуб кольору масті чалого. Він зроду не зустрічав когось іще з такими зубами, і тепер йому згадалася розмова бабусі з батьком про дядьків Ферта і Кумпана й бабусині слова, що міс Софонсіба колись, у цвіті літ, була вродливицею. Може, й справді була. Цього він не знав. Він мав заледве дев'ять років.
— О, містер Тіофілес, — сказала міс Софонсіба. — І Маккаслін, — додала. Проте вона зовсім не дивилася на Каса і не зверталася до нього, і він це відчув, хоч увесь був поглинений тим, щоб слідом за дядьком Фертом устигнути шурнути ногою. — Ласкаво просимо до Уоріка.
Дядько Ферт, а за ним і Кас шурнули ногою.
— Я приїхав тільки по свого чорного, — сказав дядько Ферт. — Нам треба негайно вертатися додому.
Тоді міс Софонсіба завела щось про джмеля, але Кас не запам’ятав її слів. Надто скоро й багато вона говорила, дзенькаючи й дзвякаючи сережками та намистом, наче поні на рисі пряжками збруї, й ширячи надто міцні пахощі парфумів, ніби сережки та намисто наганяли їх своїм колиханням, до того ж він більше пильнував, як між губів у неї миготить і зблискує отой її зуб кольору масті чалого; а мовилося щось на зразок того, ніби дядько Ферт — це джміль, що перелітає з квітки на квітку й спиває з кожної нектар, ніде довго не затримуючись; і невже ж увесь його солодкий запас та має пропадати в пустельництві з дядьком Кумпаном або містером Емодіесом, — так називала його міс Софонсіба, подібно до того, як дядька Ферта називала Тіофілесом, — а чи, може, щільники з медом дожидаються прильоту матки; хто ж вона, ця щасливиця, і коли стане паніматкою?
— Що-що, даруйте? — перепитав дядько Ферт.
А містер Гюберт зауважив:
— Ха! Джміль. Боюся, щоб він не здався чорному шершнем, коли той чорний попадеться йому в руки. І, по-моєму, коли Ферт і збирається зараз щось спивати, то хіба підливу до печені з сухариками, а потім пінку з кави. Так само, як і я.