Уже в їдальні за обідом міс Софонсіба дорікнула дядькові Ферту: мовляв, жарти жартами, а сусідам, від яких лише півдня їзди, гріх навідуватися так рідко, і дядько Ферт згодився з нею:
— Еге ж, добродійко.
Тоді міс Софонсіба заявила, що дядько Ферт — вільний птах, запеклий бурлака з колиски, і цього разу дядько Ферт аж перестав жувати, зиркнув на міс Софонсібу й знову притакнув, мовляв, еге ж, певна річ, добродійко, це справді так, і, на жаль, від його народження збігло забагато часу, щоб він міг ще змінитися, але тепер, слава тобі господи, принаймні жодній панії ніколи не загрожуватиме нещастя жити під одним дахом з ним та дядьком Кумпаном, а міс Софонсіба скрушно ахнула й сказала, що, може, дядько Ферт просто ще не зустрів жінки не тільки згодної на те, що дядькові Фертові заманулося назвати нещастям, а й здатної довести дядькові Фертові, що навіть утрата волі була б не бозна-якою жертвою з його боку, після чого дядько Ферт буркнув:
— Еге ж, добродійко. Ще не зустрів.
Потім Кас, містер Гюберт і дядько Ферт вийшли на передню веранду й посідали. Та не встиг містер Гюберт роззутися знову й запросити дядька Ферта піти за його прикладом, як із дверей випливла міс Софонсіба, несучи на таці ще віскі, води та цукру.
— А бодай тобі, Сібі, — сказав містер Гюберт. — Він же тільки-но попоїв. Хіба він тепер питиме?
Але міс Софонсіба мовби не чула його. Зупинившись біля дядька Ферта, вона підсунула йому склянку, а що при цьому мовчала, то миготливий зуб кольору масті чалого ховався тепер за стиснутими губами, аж поки вона озвалася знов і навела улюблений вислів свого татуся, що немає кращої осолоди для віскі по-міссісіпському, ніж ручка міссісіпської дами, а потім поцікавилась, чи не бажає дядько Ферт побачити, як вона підсолоджувала віскі своєму татусеві. Вона піднесла склянку, пригубила віскі й подала дядькові Фертові, і цього разу той прийняв частунок. Він знову шурнув ногою, вихилив віскі й зауважив, що коли містер Гюберт думає прилягти, то він би теж трішки спочив, бо скидається на те, що Терл заповзявся добряче поганяти їх і таки поганяє, якщо собаки містера Гюберта будуть не набагато кращі, ніж звичайно.
Отож містер Гюберт з дядьком Фертом перебралися в будинок. За хвилину Кас підвівся теж і вийшов на задвірок, щоб чекати на них там. Найперше, що він побачив, — це голову Терла, що пливла над плотом. Та коли він перебіг подвір’я, щоб заступити йому дорогу, Терл навіть не тікав. Сидячи навпочіпки за кущем, звідки пильнував за будинком, за його задніми дверима та горішніми вікнами, негр спитав півголосом:
— Що вони тепер роблять?
— Пішли здрімнути, — відповів Кас. — Але ти не бійся: як тільки встануть — напустять на тебе собак.
— Ха! — вигукнув Терл. — І ти теж не бійся. Тепер я під опікою. І єдиний мій клопіт — не даватися до рук старого Ферта, доки не буде наказу.
— Якого наказу? — здивувався Кас. — Чийого? Містер Гюберт хоче тебе купити в дядька Ферта?
— Ха! — знову вигукнув Терл. — Так, як мною опікуються, не зміг би опікуватися сам містер Гюберт. — Він звівся на рівні ноги. — Затям собі, що я скажу: хочеш залагодити якусь справу, чи то урожай зібрати, чи женитися, вдайся до жіноцтва. Тоді тобі залишиться тільки одне: сидіти й чекати. Затям собі.
І його вже не було. За хвилю Кас вернувся під будинок. Але звідти не чулося нічого, крім хропіння з кімнати, де «дрімали» дядько Ферт і містер Гюберт, та трохи слабшого хропіння з горішнього вікна. Тож він подався до альтанки й так само, як перше містер Гюберт, сів, спустивши ноги у воду, — правда, ненадовго, бо спека вже починала спадати й гонитва ось-ось мала поновитися. І справді, за якийсь час містер Гюберт із дядьком Фертом вийшли на задню веранду, а слідом за ними знову з’явилася міс Софонсіба з віскі, водою та цукром на таці, тільки цього разу дядько Ферт вихилив свою склянку, перше ніж міс Софонсіба встигла «підсолодити» напій, тож вона лише попросила їх швидше вертатися, бо їй, мовляв, хотілось би показати дядькові Ферту, — адже він тільки й знає в Уоріку, що негрів та собак, — свій сад, оте царство, де ні містер Гюберт, ані будь-хто інший не має ніякого права голосу.
— Еге ж, добродійко, — сказав дядько Ферт. — Мені тільки спіймати свого чорного. Нам треба негайно вертатися додому.
Кілька негрів привели їм коней. Уже чути було валування собак, що чекали по парі на смичку тут-таки на доріжці, тож вони відразу скочили в сідла й поїхали до хатин, причім дядько Ферт випередив навіть собак. Ось чому Кас не мав жодного уявлення, коли, власне, і де вони заскочили Терла й чи його виполохано, як можна було гадати, з котроїсь із негритянських хиж. Ще навіть не спустили собак, коли дядько Ферт, що вихопився на Чорному Джоні далеко вперед, раптом заревів: