— Що обіцяти?
— Ту ферму.
Він рухнувся вбік. Та коли він це зробив, долоня, що впиралась йому в груди, знов схопила його зап’ясток, долоня була все ще млява, і тільки пальці трохи дужче стисли зап’ясток, так, наче рука й долоня були якоюсь дротиною з зашморгом на кінці, що затягувався, коли він смикався вбік.
— Ні, — сказав він. — Ні.
вона все ще не дивилась на нього, але не так, як перед тим, бо ж ця її рука
— Ні, кажу тобі. Я не хочу. І не можу. Ніколи.
але все-таки ця її рука, тож він сказав ще раз, востаннє, він намагався говорити ясно, розуміючи, що голос його звучить ще лагідно, а сам думав: «Вона знає вже куди більше за мене, хоч я стільки наслухався чоловічих розмов у таборах, знає більше, ніж можна вичитати чи почути. Вони вже на світ приходять перенасичені тим, до чого хлопець підступає лише в чотирнадцять чи п’ятнадцять років, і то напомацки, з острахом і трепетом»:
— Я не можу. Ніколи. Запам’ятай це.
але рука була все так само тверда й невідступна, тож він сказав:
— Добре.
хоч сам подумав: «Вона пропаща. Зроду пропаща. Ми всі пропащі», а потім перестав думати й навіть говорити «добре», бо то було щось таке, чого йому навіть у мріях не уявлялося, а не те, щоб почути в чоловічих розмовах, аж поки після якогось безчасся він повернувся до тями, лежачи вичерпаний на тому ненаситному правічному березі, і знову вона, з рухом удвічі давнішим, ніж сама людина, відвернулась і вивільнилася, і як у їхню весільну ніч вона плакала, то він подумав спершу, що й тепер вона плаче у відкинуту зім’яту подушку, коли це десь із сум’яття подушки й сміху почувся її голос:
— І це вже все. Від мене вже все. Якщо це не дасть тобі сина, про якого ти говориш, зі мною ти його не матимеш.
і, лежачи на боці, спиною до порожньої найнятої кімнати, вона все сміялася й сміялася
Він ще раз побував у таборі, перед тим, як з’явилася лісокомпанія і почала вирубувати ліс. Сам майор Де Спейн більше туди не їздив, але їх гостинно запрошував жити в таборі й уволю полювати. Взимку після того полювання, що скінчилося смертю Сема Фазерса й Лева, генерал Компсон та Волтер Юел висунули думку перетворити давнє їхнє товариство на свого роду клуб і заорендувати табір та мисливські права на цей ліс — ідея, гідна самого Буна Хогенбека, хоч породив її таки генерал, трохи вже здитинілий. Навіть хлопцеві було ясно, що це викрут, спроба, заздалегідь приречена на невдачу, безпідставна й марна надія, за яку навіть Маккаслін один час був ухопився, — мовляв, якби їм пощастило умовити майора Де Спейна ще раз поїхати до табору, то він би, може, передумав продавати ліс, — хоч навіть хлопець розумів нездійсненність цих сподівань. І так і вийшло. Хлопець ніколи не довідався, як саме майор Де Спейн відхилив цю ідею. Він сам не був при розмові, а Маккаслін ніколи про неї не розповідав.
Отож настав червень, пора відзначати подвійний день народження, і ніхто про це й не згадав; настав листопад, і ніхто й не натякнув про Де Спейнів мисливський табір. Хлопець так і не довідався, чи знав майор Де Спейн про їхнє готування до ловів, хоч старий Еш, безперечно, мусив би йому сказати; того разу вони — хлопець, Маккаслін, генерал Компсон (для генерала це було останнє полювання), Волтер, Бун, Джім тітки Тенні й старий Еш налаштували два фургони, за два дні проїхали майже сорок миль у незнайому хлопцеві місцину і прожили там у наметах два тижні.
А наступної весни вони почули (не від майора Де Спейна), що він продав ліс на вирубку якійсь мемфіській лісокомпанії. І ось однієї червневої суботи хлопець, приїхавши з Маккасліном у місто, пішов до контори Де Спейна. В просторому кабінеті на другому поверсі стіни були заставлені книжками, вікна кімнати виходили на обшарпані задвірки крамниць, з другого боку були двері на балкон над Майданом, а в завішеному шторою алькові стояло кедрове відерце з водою, цукерниця, ложка, склянка і обплетена сулія з віскі. Коли старий Еш, сидячи на стільці при вході, смикав за мотузку, над столом поколихувалося опахало з бамбуку і паперу.
— Авжеж, — сказав майор Де Спейн. — Еш, певне, залюбки вибереться пожити в лісі, принаймні не муситиме їсти того, що готує Дейзі. Він же весь час бурчить на неї. Хтось іще з тобою?
— Ні, сер, — відповів хлопець. — Я думав, може, Бун…
Бун уже півроку як виконував обов’язки полісмена в Гоуку — майор залагодив це питання з лісокомпанією чи то, краще сказати, погодився на компроміс, що його запропонувала компанія, яка воліла мати Буна скоріше вже в ролі співробітника поліції, ніж бригадира лісорубів.
— Гаразд, — сказав майор Де Спейн. — Сьогодні ж дам йому телеграму. Зустрінетесь у Гоуку. Еша я пошлю поїздом, вони вдвох візьмуть харчів, а ти собі сідай верхи й гайда.