— Держіть його! Побий мене хрест, ми вигнали його зі сховку!
І копита Чорного Джона гримнули чотирма зряду пістолетними пострілами, зриваючись у чвал, і за мить Чорний Джон із дядьком Фертом згинув за пагорбом, ніби забігши за край світу. Містер Гюберт рикав і собі:
— Держіть його! Спускайте собак!
І всі гуртом перевалили через пагорб і встигли побачити, як Терл тікає рівниною вже майже під лісом, а собаки женуться за ним по схилу. Вони тільки раз подали голос, а коли наздогнали втікача й заклубочились довкола нього, враження було таке, ніби вони пнуться підскочити й лизнути його в лице, аж Терл сповільнив біг і спокійно, наче вертався з полювання на кролів, ввійшов до лісу разом з собаками. А коли Кас із містером Гюбертом та неграми прилучилися в лісі до дядька Ферта, там уже не було ні Терла, ні собак — жодної живої душі, крім старого Скелета, знайденого півгодини перегодом з Терловою курткою на спині замість сідла, — він був прив’язаний у кущах серед розсипаного доброго півбушеля вівса містера Гюберта, вівса, що його старий Скелет уже не спокушався жувати навіть для того, щоб знову його виплюнути. Це була якась пародія на гонитву.
— Все одно ми сьогодні його зловимо, — запевнив містер Гюберт. — Прицькуємо собаками. Десь близько півночі обложимо хату Тенні неграми з собаками й зловимо його.
— Яке там у дідька близько півночі! — визвірився дядько Ферт. — Ще не смеркне, як ми всі троє — я, Кас і цей чорний — будемо на півдорозі додому. Чи не знайдеться у котрогось із твоїх негрів якогось дворняги абощо, зугарного винюшити цих гончаків?
— Щоб гасати по цьому лісі аж до ранку? — запитав містер Гюберт. — Коли я ладен закластися з тобою на п'ятсот доларів, що того чорного не треба й ловити — тільки підійти поночі до хатини Тенні й гукнути його?
— П’ятсот доларів? — перепитав дядько Ферт. — Згода! Бо ані мене, ані Терла, — нікого з нас і близько не буде поночі біля хатини Тенні. П’ятсот доларів!
Дядько Ферт і містер Гюберт обмінялися нищівними поглядами.
— Згода! — сказав містер Гюберт.
Він вирядив до міс Софонсіби одного з загоничів на старому Скелеті, й десь по півгодинному очікуванні негр привіз чорного дворняжку з хвостом-обрубком та нову пляшку віскі. Загонич під’їхав також до дядька Ферта і вручив йому паперовий згорточок.
— Що це?
— Це для вас, — відповів негр.
Тоді дядько Ферт узяв пакуночок і розгорнув його. З-під паперу показалася червона стрічка, що недавно прикрашала шию міс Софонсіби; сидячи на Чорному Джоні, дядько Ферт тримав ту стрічку з таким виглядом, наче то була водяна мокасинова гадючка, хоч і намагався не показати свого страху, — і часто кліпав на негра очима. Потім перестав.
— Що я маю з цим робити? — спитав він.
— Вона тільки загадала віддати вам, — одказав негр. — І сказати: «На щастя».
— А в чому має щастити, не казала? — поцікавився дядько Ферт.
— Ні, сер, — відповів негр. — Сказано тільки: «На щастя».
— Ох! — вихопилося з грудей дядька Ферта.
Цуцика привезено недарма: він таки знайшов гончаків. Кас, дядько Ферт, містер Гюберт і решта всі почули їх здалеку. Проте в ту хвилину — сонце вже стояло на вечірньому прузі — собаки не йшли по сліду, вони гавкотіли так, наче силкувалися звідкись видобутися. Незабаром стало видно й звідки. У полі, за якихось дві милі від будинку містера Гюберта, стояла невелика — завбільшки з десять на десять футів — повітка на бавовну, й усі одинадцятеро собак були в ній, за дверима, закладеними цурпалком. Коли негр відсунув його, всі дивились, як вони клубком вивалюються з повітки, тільки містер Гюберт зі свого коня дивився в потилицю дядькові Ферту.
— Ну, ну, — кинув містер Гюберт. — Принаймні це вже щось. Можна використати їх знову. Не схоже, щоб той чорний завдав їм стільки труда, як вони йому.
— Не перетрудились, — буркнув дядько Ферт. — Я хочу сказати: як вони з ним, так і він з ними. Я триматимуся дворняги.
— Гаразд, — погодився містер Гюберт. І вів далі: — До дідька, Філесе, вертаймо. Гайда вечеряти. Кажу тобі: того чорного не треба й ловити — тільки…
— П’ятсот доларів? — перебив його дядько Ферт.
— Яких? — запитав містер Гюберт. Їхні схрещені погляди вже не кресали блискавиць. Та жартувати і той і другий теж не жартували. Сидячи на конях у першому присмерку, вони світили один на одного очима й тільки поморгували.