«Набій! Спершу набій у патронник!»
Але рушниця вже клацнула, і він знову сказав: «Спершу набій у патронник!»
Еш зробив це, трохи згодом рушниця застигла і знову клацнула, тож він сказав:
«Другий!»
І побачив, як картечний набій перекидьки полетів у зарості. «Тепер на кролів», подумав він, рушниця так само загнулась і у нього в голові майнуло: «Це вже на птицю», але не встиг він нагадати Ешеві, як той уже перезарядив, тож він закричав:
«Не стріляй! Не стріляй!» — але й те було пізно, легке і сухе зле «щек!» випередило його слова, ведмідь обернувся, впав на всі чотири й уже його не стало, тільки колода, очерет, пухнастий безупинний сніг, і Еш каже:
«Тепер куди?»
І хлопець відповідає:
«Сюди. Ходім».
І вже повернув стежкою, але Еш озвався:
«Ні, мені треба позбирати набої».
Тоді він гукнув:
«Біс із ними, ходім, чуєш!»
Але Еш прихилив рушницю до колоди, повернувся і поліз пригнувшись у гущину, став порпатись між коріняччям, тож хлопець мусив і собі забратися в зарості, нахилитись і познаходити йому ті набої, тоді вони випросталися, і враз рушниця, кроків за шість від них прихилена до колоди, забута обома в цю мить, раптом сама собою гримнула, бухнула, пахкнула полум’ям і змовкла, і потім він уже сам ніс рушницю, спершу розрядивши її і віддавши Ешеві той засохлий останній набій, і вже з розкритим замком, і так до самого табору, де поставив її на місце, в кутку за Буновим ліжком
…Літо, і осінь, і сніг, і життєдайними соками сповнена весна в їхній одвічній послідовності, несмертельні й предковічні стадії буття пущі, що була йому за матір і зробила з нього майже дорослого чоловіка, що була і за матір, і за батька старому Семові, в жилах якого текла кров негрів-невільників та індіанських ватагів і який сам у свою чергу був наче духовним батьком хлопцеві, — він його поважав, шанував і любив, а втративши, оплакував; колись він ожениться, і вдвох з дружиною вони також зазнають ненадовго швидкоплинного раювання, яке самою природою своєю нетривке і тому ще дорожче, і вони обоє перенесуть бодай згадку про зазнані втіхи туди, де плоть уже не промовлятиме до плоті, бо ж пам’ять принаймні тривкіша, але пуща буде йому понад усе коханка і дружина.
Він не йшов у бік камедного дерева — ба навіть відходив далі від нього. Не так давно був час, коли його самого сюди б не пустили, а трохи підрісши й почавши здогадуватись, як мало йому відомо, він би й сам не наважився іти сюди один; ставши ще трохи старшим і вже почасти усвідомивши, хоч і невиразно, межі свого незнання, він би ризикнув піти у ліс із компасом і не заблукав би, — однак не тому, що більше став вірити в себе, а тому що Маккаслін, майор Де Спейн, Волтер та й генерал Компсон навчили його нарешті покладатись на компас, хоч би що він показував. А цього разу хлопець навіть і до компаса не вдавався — ішов, керуючись тільки сонцем, та й то підсвідомо, хоча в будь-яку мить міг би вказати на карті місце, де перебував, з точністю до сотні кроків. І справді, майже там, де він і сподівався, земля почала трохи підвищуватись, і вже він проминув один з чотирьох бетонних стовпчиків, поставлених землеміром лісокомпанії на позначення ділянки лісу, що її майор не захотів продати, і ось він уже стоїть на самому пагорку, звідки видно всі чотири стовпчики, ще білуваті, незважаючи на зимові негоди, такі безживні й разюче чужорідні тут, де самий розклад буяв заплідненням, зачаттям, набряканням і народженням і де смерті просто не існувало. Після двох зим, що покривали землю листям, і двох весен, що розмивали її водою, від обох могил не лишилося й сліду. Але той, хто добувся лісом аж сюди, не потребував ніяких надгробків, щоб знайти могили, бо орієнтувався по прикметах на деревах, як навчав його Сем Фазерс; отож, колупнувши землю мисливським ножем, щоб переконатись, він майже за першим разом натрапив на неї, на круглу бляшанку з-під коломазі, в якій лежала висхла скалічена лапа Старого Бена, закопана над кістками Лева.