— Я не збирався цієї осені їхати, — раптом промовив він гострим тоном.
— Ти казав це в Джефферсоні ще того тижня, — зауважив старий. — Потім ти передумав. А тепер знов передумав? Не дуже в пору…
— Та ні, Раз доїде, — втрутився той, що посередині, його ім’я було Лігейт. Він ні на кого не дивився і говорив, наче сам до себе. — Якби це він їхав по олéня, то була б інша річ. Але в нього тут олениця. Звісно, дядько Айк літній чоловік, і йому до олениці байдуже, тобто до двоногої олениці — я маю на увазі, коли вона стоїть. Та ще й досить світлошкіра вона, ця олениця. Та сама, за якою він цілі ночі вганяв торік восени, коли казав, що полює на єнотів. І ввесь цей січень — здається мені, що то була та сама олениця, дядьку Айку. Але, звісно, дядько Айк літній чоловік і йому до цього байдуже.
І далі ні на кого не дивлячись, Лігейт пирхнув сміхом, але не зовсім глузливим.
— Що? — спитав старий. — Це ти про що?
Однак на Лігейта він і не глянув, бо дивився невідступно на лице Керазерса Едмондса. Очі його за окулярами були по-старечому затуманені, але ще досить гострі: цівку рушниці і те, що бігло перед нею, він бачив так само добре, як і будь-хто з них. Тепер він пригадав: торік, на останньому відтинку дороги до табору, коли переправлялися моторкою, в них упав за борт ящик з харчами, і другого дня Раз поїхав до найближчого містечка поновити припаси. Там він заночував, і повернувся якийсь сам не свій. Щоранку до світ сонця він ішов з рушницею в ліс, як і решта йшли, але старий, придивившись, помітив, що він зовсім не полює.
— Гаразд, — сказав старий. — Підвези мене й Віла куди-небудь, щоб ми мали дах над головою і могли почекати ваговоза, а сам вертайся.
— Чого там, я їду, — гострим тоном кинув Раз. — Не турбуйтесь. Бо це ж усе одно востаннє.
— Востаннє що — полювання на оленя чи на оленицю? — запитав Лігейт.
Цим разом старий не звернув уваги на його слова, в усякому разі не озвався. Він невідступно дивився на молодикове запекле й задумане обличчя.
— Чого б це востаннє? — запитав він.
— А якщо Гітлер гору візьме? Чи то Сміт, Джонс, Рузвельт, Вілкі, чи як там він зватиметься в цій країні?
— У нас він не розгуляється, — сказав Лігейт. — Хоч би він звався й самим Джорджем Вашінгтоном.
— Не розгуляється? — спитав Едмондс. — А чим ви його стримаєте? Співаючи в барах опівночі «Боже, боронь Америку»? Чи понаколовши до вилог паперових прапорців?
— А, так он що тебе хвилює, — сказав старий. — Я ще не помічав, щоб цій країні бракувало захисників, коли вона їх потребувала. Та ти й сам двадцять років тому належав до них, хоч тоді ще не виріс як слід. Ця країна трошки дужча, ніж будь-який її ворог, — чи то один чоловік чи гурт їх, усередині країни чи ззовні. Я гадаю, коли прийде час і вам набридне галасувати, — одним з вас, що нам капець, якщо ми не вступимо у війну, а іншим — що нам капець, якщо ми вступимо, — то ми собі любісінько впораємо того австріяцького шулера, хоч би й як він себе називав. Мій батько і ще дехто, кращі люди, ніж оті, що ти їх згадав, вони спробували раз розірвати країну навпіл, і нічого в них не вийшло.
— Ну й що ми маємо? — сказав Едмондс. — Половина народу без роботи, а половина фабрик страйкує. З тих, що живуть на допомогу для безробітних, половина не хоче працювати, а половина не може, хоч би й хотіла. Забагато бавовни, зерна й свиней, але замало, щоб вистачило людям їсти й одягатися. Куди не глянь, усюди тебе повчають, що не можна вирощувати бавовника, — байдуже, хочеш ти чи ні, а щодо армійських лав, то навіть така приманка, як Селлі Ренд[12] з наличками сержанта не допомогла б їх заповнити. І масла нема, і гармат не дуже…
— Маємо оленячий табір, якщо коли-небудь доїдемо до нього, — устряв Лігейт. — Уже не кажучи про олениць.
— Якраз до речі й про них сказати, — мовив старий. — І про оленят також. Єдина в світі бійка, що її бог хоч трохи благословляє, це коли б’ються, захищаючи олениць та оленят. Тож якщо дійдеться тепер до бійки, не завадило б це пам’ятати.
— Невже, проживши такий вік… — скільки вже понад сім десятків?.. — ви й досі не переконалися, що чого-чого, а жінок та дітей завжди вдосталь? — запитав Едмондс.
— Може, якраз тому я й думаю тепер, що до табору нам ще десять миль дороги річкою, — мовив старий. — То вже їдьмо.
Поїхали. Едмондс — як не попередив він їх обох, коли раптово загальмував, так само й тепер — перевів своїм звичаєм машину на повну швидкість. Старому відлягло від серця. Він у шістдесят котрийсь уже раз дивився на цю листопадову землю, що з року в рік змінювалася в нього на очах. Спершу тут були самі лише давні містечка над річкою і в підгір’ї; потім плантатори з тих містечок, — послуговуючись силою рабів, а згодом найманих робітників, — почали відвойовувати від непрохідних плавнів і хащів кипарису, камедного дерева, падубу, дуба, ясена невеличкі ділянки під бавовник, які з бігом часу перетворилися на поля і цілі плантації. Оленячі й ведмежі стежки стали путівцями, а згодом шосе, вздовж тих шляхів виросли нові міста над річками Таллагачі й Санфлауер, які після злиття називалися вже Язу, Річкою Небіжчиків Чокто, — густі, повільні й чорні були ці потоки, що не знали сонця і майже не мали течії, а раз на рік зупинялися зовсім, повертали у зворотному напрямку, виходили з берегів і затопляли родючі землі, щоб потім увійти в береги й лишити ці землі ще родючішими.
12
Селлі Ренд (1904–1979) — американська естрадна артистка, коронним номером якої були танці напівголяка.