На місце, де торік стояли табором, приїхали за дві години до смерку.
— Ідіть посидьте під деревом, де сухіше, — сказав йому Лігейт. — Якщо знайдеться тут сухий прикорень. А ми з хлопцями самі впораємось.
Але він не послухався. Він ще не був утомлений. Утома — це прийде пізніше. «А може, її цього разу й зовсім не буде? — подумав він, як думав уже років п’ять-шість кожного листопада на цьому самому місці. — Може, вранці я теж піду на полювання?» — хоч знав, що не піде, навіть якщо послухається ради й сяде під деревом, де сухіше, і нічого не робитиме, поки вони розіб’ють табір і приготують вечерю. Та й то буде не просто втома. Адже він сю ніч, як і щоразу першої ночі у таборі, не склепить повік — непідвладний снові, спокійно лежатиме на залізному ліжку серед хропіння на весь намет і шелепотів дощу надворі, —спокійний, без жалю чи гризоти, він утішатиме себе, що це все добре, бо ж йому не так багато ночей лишилося, щоб бодай одну з них витратити на сон.
З плащем на плечах він командував розвантаженням човна — наметів, пічки, постелі, харчів для людей і для собак, доки в таборі роздобудуться на м’ясо. Двох негрів він послав нарубати дров і наглядав, як ставлять кухонний намет і пічку, розпалюють вогонь і починають готувати вечерю, а для великого намета тим часом ще тільки забивали кілочки. Вже потроху сутеніло, коли він перебрався човном на той бік, де чекали коні, форкаючи й сахаючись води. Він узяв посторонки і самим лише голосом спонукав коней увійти в річку й поплисти поруч із човном, голови повистромлявши над водою, так наче то слабосилі його старечі руки підтримували їх на поверхні; човен підійшов до берега, і обоє коней, спершу один, тоді другий, полягали на мілизні. Коні дрижали й відсапувались, і поводили очима в сутінках, а потім усе та сама немічна рука й тихий голос підняли їх на ноги і вони, стріпуючись та розбризкуючи воду, вийшли на берег.
Тим часом і вечеря була вже готова. Від денного світла зосталася тільки тоненька стяжка, заплутавшись десь поміж поверхнею річки та пеленою дощу. Він налив собі чарочку віскі, сильно розбавленого водою, і, стоячи в перетолоченій багнюці під розіпнутим брезентом, проказав молитву над шматками смаженої свинини, над ще теплими, м’якими плескачиками коржів, над консервованими бобами, мелясою і кавою в бляшаних мисках та кухлях — привезеною сюди міською їжею, — тоді знову надів шапку, і всі інші зробили так само.
— Їжте, — сказав він. — Щоб усе це з’їли. Щоб завтра після сніданку в таборі не лишилося ні шматочка міського м’яса. Тоді ви, хлопці, щось уполюєте. Доведеться. Коли я починав полювати в цій улоговині шістдесят років тому, коли тут були генерал Компсон, майор Де Спейн, Разів дід, і Лігейтів теж, — майор Де Спейн дозволяв привозити в табір тільки два шматки немисливського м’ясива: кабанячу боковину та воловий окіст. Та й то не на першу вечерю й сніданок: їх зберігали аж на кінець табору, коли кожного вже нудило він ведмежини, оленини чи єнотового м’яса.
— Я думав, дядько Айк скаже, що свинина й яловичина йшли собакам, — озвався Лігейт, пережовуючи їжу. — А це нічого. Я вже пригадую: щовечора ви стріляли диких індиків для собак, коли їм набридали оленячі тельбухи.
— То були інші часи, — мовив другий. — Дичини тоді вистачало.
— Так, — спокійно сказав старий. — Тоді вистачало дичини.
— І олениць тоді теж брали, — зауважив Лігейт. — А тепер у нас лиш один мисливець на олениць у…
— Та й люди тоді кращі полювали, — докинув Едмондс. Він стояв скраю стола, збитого з грубих дощок, і їв швидко й розмірено, як і інші їли. Але старий знову гостро зиркнув через стіл на його вродливе, похмуре й задумане обличчя, що видавалося при світлі димної лампи ще темнішим і похмурішим. — То катайте далі. Скажіть і це.
— Я не скажу цього, — відповів старий. — Путящі люди є всюди і завжди. Більшість людей такі. Лише дехто просто безталанний — люди здебільшого трохи кращі, аніж дозволяють їм обставини. І я знав таких, що їх навіть обставини не могли стримати.