— Я гадаю, що кожні чоловік і жінка, коли вони разом, — байдуже, одружені вони чи ні, чи вже одружені, чи пізніш одружаться, чи й ніколи, — що коли вони вдвох, разом, то вони і є бог.
— Тоді на цім світі є й такі боги, від яких я волів би триматись якомога далі, — зауважив Едмондс. Він поставив кухлик, з якого пив каву, і глянув на Ваєта. — Себе я теж сюди залічую, коли це тебе цікавить. Я йду спати.
Він відійшов. Решта також заворушилась, але не відходила. Вони стояли, не дивлячись на старого, наче їх тримав біля столу його тихий і мирний голос, так само як голови коней, що перепливали річку, тримала над водою його невагома рука. Троє негрів — кухар, кухарчук і старий Айшем — сиділи мовчки при вході до кухонного намету і теж слухали, їхні темні обличчя були непорушні й задумані.
— Бог помістив їх тут поруч: і людину, і дичину, що на неї людина полюватиме. Він-бо знав, як воно буде. І я вірю, що Він сказав: «Хай буде так». І передбачив, чим воно скінчиться. Але Він сказав: «Дам людині нагоду. Разом з жагою переслідувати й спромогою вбивати дам їй також хист остерігатись і передбачати. Спустошені нею ліси й поля, винищена нею дичина посвідчать її злочин та провину і будуть їй покарою». — І додав, не змінивши ні голосу, ані тону: — Пора вже вкладатись. Сніданок о четвертій, Айшеме. Перед сходом сонця нам треба уже мати свіжину.
Вогонь у залізній грубці розгорівся добряче. У наметі зробилося тепло і почало висихати, окрім багнюки під ногами. Едмондс тим часом закутався у свої укривала й лежав непорушно, лицем обернувшись до стіни. Айшем приготував уже й старому постіль, — міцну, хоч і погнуту залізну койку з брудним мулькуватим матрацом та витертими праними-перепраними вкривалами, які з роками гріли дедалі менше й менше. Але в наметі було тепло, а незабаром, коли в кухні вже прибереться й наготується все до сніданку, прийде той молодий негр і ляже біля вогню, і час від часу хтось його будитиме, щоб підкинув дровиняк у грубку. Та як там не є, а він однаково сю ніч не засне; він занадто добре це знав, щоб дурити себе сподіванням на сон. Але тепер з цим було гаразд. День уже скінчився, і на нього чекала ніч, спокійна і нетривожна. Може, заради цього я й приїхав, — подумав він. — Не щоб полювати, а заради цього. Бо я приїхав би однаково, хоч би навіть завтра мав повертатись назад». Розібравшись до мішкуватої вовняної білизни, він сховав окуляри у витертий футляр під подушкою, звідки їх легко було дістати, і вклався худорлявим тілом у давно продавлену западину в матраці. Закутаний в укривала, він лежав на спині, схрестивши руки на грудях і заплющивши очі, поки інші роздягалися й лягали, і врешті останні розмови заступило хропіння. Тоді він розплющив очі і лежав мирно й тихо, мов дитина, і дивився вгору на непорушну, шемрітливу від дощу брезентову покрівлю, на якій поволі завмирали відблиски вогню, і завмиратимуть і далі, аж поки молодий негр, що дрімає на двох дошках перед грубкою, підведеться та підкине поліняку-другу, аби потім лягти знову.
Колись вони мали в лісі будинок. То було шістдесят років тому, коли Велика Улоговина починалася менш як за тридцять миль від Джефферсона і коли старий майор Де Спейн (що в 1861-му, 62-му, 63-му й 64-му роках був командиром кавалерійської частини, в якій служив Айків батько) і Айків родич Маккаслін (що був йому як старший брат і як батько) уперше взяли хлопця з собою в ліс. Тоді ще жив старий Сем Фазерс, народжений у рабстві, син негритянки-невільниці та ватага індіанського племені чикасо, — той, що навчив його не тільки, як і коли треба стріляти, а й коли стріляти не треба. Ось такого листопадового ранку, що й завтра буде, Сем Фазерс повів його просто до великого кипариса, — адже він знав, що олень саме там проходитиме, недарма ж у нього, Сема, в жилах текло те саме, що й у оленя, — і вони стали під тим здоровезним деревом, сімдесятирічний дід і хлопчина дванадцяти років, і перед ними був самий тільки передсвіт, аж раптом нізвідки олень постав, димчастої барви, величний у своєму стрибку. І Сем Фазерс сказав: «Ну! Хутко стріляй, тільки не квапся», рушниця швидко, але без поспіху, піднеслася й пальнула, і хлопець підійшов до оленя, що лежав непорушно й незайманно, наче завмерши у своєму величному бігу, і доколов його Семовим ножем, і Сем занурив пальці в гарячу оленячу кров і навік позначив хлопцеві лице, а хлопець стояв, силкуючись не тремтіти, пройнятий смиренністю, але водночас і гордістю, хоч мав він тоді лиш дванадцять років і негоден був цього висловити: «Я тебе забив, але моя поведінка не покриває тебе ганьбою. Відтепер повік мої вчинки означатимуть твою смерть». Сем позначив йому лице задля цього і задля чогось більшого, щоб настав той день, коли він, Айк, та Маккаслін стануть один перед одним не супроти пущі, а супроти освоєної землі, давньої кривди й ганьби, і він, Айк, відкинеться, зречеться бодай цієї землі, й кривди, й ганьби, дарма що не зможе тим ані кривди усунути, ані ганьби викоренити. Уперше він про них довідався в чотирнадцять років, і тоді він ще мав надію, що як виросте, спроможеться і на одне, й на друге; однак вирісши, ставши повнолітнім, Айк зрозумів, що й те, й те неможливе, і все, що він може зробити, — це зректися кривди й ганьби хоча б у принципі, а самої землі — й фактично, хоча б заради того, щоб вона не припала колись його синові. І так він і зробив, — думав, що зробив; згодом (він уже одружився на той час) у найманій кімнатинці заїзду для перекупників худоби на глухій вуличці він уперше й востаннє побачив голе жінчине тіло, коли надійшла їхня черга, і він з дружиною стали одне перед одним супроти тієї самої землі, тієї самої кривди й ганьби, що від їхніх прикрощів та лиха він хотів бодай сина увільнити й ощадити, і, увільнюючи й ощаджуючи сина, він його втратив ще не народженого.