Тоді вони мали в лісі будинок. Той дах, під яким вони щолистопада перебували два тижні, став йому домівкою. Хоча пізніше вони проживали цих останніх півмісяця в наметах і не кожних два роки поспіль на одному місці, і товаришами йому стали діти, а то й онуки тих, з ким він жив колись у тому мисливському будинку, якого півста років уже й на світі немає, — певність, відчуття домівки не полишало його й під брезентовим наметом. Він мав власний будиночок у Джефферсоні, невеличкий, але затишний, де він мешкав з дружиною і де втратив її, авжеж втратив, дарма, що це сталося далеко раніш, у тій найманій кімнатинці, коли він із своїм компаньйоном, старим непросипущим пияком, ще не встигли й скінчити той дім, куди мали перебратися; таки втратив її, бо вона його кохала. Що ж, коли жінки довіку плекають такі великі надії! Скільки б їм не жити, вони однаково вірять, що їхні ревні жадання — у межах здійсненних надій. У тім будиночку тепер господарює для нього жінчина небога-вдова з дітьми, за ним доглядають, задовольняють його потреби й навіть невинні дрібничкові примхи старої людини, і йому вигідно там, у колі кревних, якщо не його власних, то принаймні тієї, яку він обрав собі до любові з-посеред цілого світу. Та все ж пробуває він у тих стінах лише в чеканні на листопад, бо саме оцей намет з багнюкою під ногами, з вузькою, твердою і не дуже теплою койкою — справжня його домівка, а ці чоловіки, що з них декотрих він тільки півмісяця на рік і бачить, і серед яких жодного немає бодай з прізвищем, знайомим йому здавна — Де Спейн, або Компсон, або Юел, або Хогенбек, — ці чоловіки ближчі йому по крові за будь-кого. Бо тут його рідна земля…
Раптом постала тінь наймолодшого з негрів. Вона виросла, заступивши на верху намету відблиск пригаслого вогню, тоді почувся глухий стукіт поліняк, вкидуваних у залізну пащеку, і знову той самий відблиск, полумінь спалахнули яскраво й високо на брезенті. Але тінь негра — випростаного, очевидно, бо вона покривала більшу частину брезенту, — не зникла, поки через хвильку старий не підвівся на лікті, щоб глянути. І то був зовсім не негр, а його, Айків, родич; коли старий озвався, Едмондс рвучко обернувся і на тлі червоного полум’я вималювався його похмурий і суворий профіль.
— Нічого, — відказав Едмондс. — Спіть собі далі.
— Оце Віл Лігейт нагадав мені, — мовив старий, — що торік восени тобі тут теж не спалося. Тільки тоді ти називав безсоння полюванням на єнотів. Чи то пак Віл Лігейт так його називав?
Едмондс не відповів. Він повернувся і ступив до своєї койки. Старий, усе ще спираючись на лікті, дивився, як тінь його сповзла по стіні і зникла, злилася з рештою поснулих тіней.
— Так воно й краще, — докинув старий. — Спробуй лиш заснути. Завтра нам треба мати в таборі свіжину. А свої справи зможеш потім залагоджувати.
Він знову поклався горілиць і руки схрестив на грудях, вдивляючись у вогнений відблиск на верху намету. Полум’я тепер горіло рівно, підсичене свіжими поліняками, вже охопленими жаром; незабаром воно знов почне пригасати, і разом з ним замре останній відгомін цього раптового спалаху пристрасті й неспокою Едмондса. Нехай собі часину ще полежить без сну, думав старий. Колись доведеться йому лежати ще й як довго і навіть почуття невдоволеності не буде його тривожити. І поки він лежатиме тут без сну, це оточення його заспокоїть, — можливо, таки заспокоїть, якщо взагалі що-небудь може заспокоїти чоловіка, якому нещодавно минуло сорок. Так, думав старий: чи йому сорок років, чи тридцять, чи то він навіть хлопець, що, пойнятий збудженням, не може й повік склепити. Намет, шемрітлива від дощу брезентова покрівля ще раз наповнилися тишею. Старий лежав на спині, заплющивши очі, дихання його було спокійне й мирне, мов у дитини, і прислухався до цієї тиші, що ніколи не була тишею, а тільки громаддям незліченних звуків. Він майже бачив її — всеосяжну, первісну, навислу, задуману над цією дріб’язковою і недовговічною людською метушнею, яка зникне, ледве мине тиждень, а ще тиждень — то й усякий слід по ній западеться в незайманій глушині. Це була його земля, хоч він ніколи не володів бодай клаптем її. І ніколи й не хотів володіти, навіть тоді, коли зрозумів її неминучу приреченість, коли дивився, як вона рік у рік відступає під натиском сокири, і бачив вузькоколійні лісовози, а пізніш динаміт і тракторні плуги, — не хотів, бо ця земля й не могла належати якійсь окремій людині. Вона належала всім, треба було тільки ощадливо до неї ставитись, смиренно і з гордістю.