— Ну то чого ви хочете? — спитав старий. — Чого ви хочете? Чого ви сподіваєтесь?
— Авжеж, — сказала вона.
І, вдивившись у неї — сиве його волосся було розкуйовджене від лежання, очі без окулярів здавалися тьмяні й каламутні, наче позбавлені зіниць, — він знову побачив, як утупився в нього її погляд, серйозний, зосереджений, допитливий, мов у дитини, і водночас ніби якийсь абстрагований.
— Його прапра… Стривайте-но… прапрапрадід був вашим дідом. Маккаслін. Тільки що то мусив бути Едмондс. І навіть більше, ніж це. Ваш родич Маккаслін був там того дня, коли ваш батько й дядько Кумпан виграли в містера Бічема ту дівчину, Тенні, щоб її пошлюбив один, що називався просто Террел, отож ваші назвали його Террел, син Томі. Але далі вже мусив бути Едмондс.
Вона дивилась на нього майже супокійно, сама стримана й незворушна, — очі в неї були темні, широкі й бездонні на мертвотно-блідому й безбарвному обличчі, яке йому здавалося мертвим, хоч ті очі були таки молодими, неймовірно й навіть нездоланно сповненими життя, — дивилась так, мовби ні на кого її погляд не був спрямований, і говорила так, мовби ні до кого не зверталася.
— Я зробила б із нього людину. Бо він ще не людина. Ви зіпсували його. Ви, і дядько Лукес, і тітка Моллі. Але найбільше саме ви.
— Я? — перепитав старий. — Я?
— Так. Коли віддали його дідові землю, на яку той не мав прав, ні як спадкоємець, ні як покупець.
— Це зайве ви говорите, — сказав він. — Зовсім зайве. Послухайте, з вашої мови знати, що ви, може, навіть у коледжі вчилися. І що ви майже північанка, в усякому разі, зовсім не схожі на болотницьких селючок із Дельти. А проте ви серед вулиці заводите знайомство з невідомим чоловіком, і то лиш через те, що ящик з харчами випадково випав із моторки. І за місяць їдете з ним, і живете разом, аж поки не заробили собі дитини… Потім, ви ж самі кажете, що він у вас на очах узяв капелюха, попрощався і вийшов. Навіть болотник із Дельти, і той краще подбав би про свою селючку! Хіба у вас зовсім немає рідні?
— Є, — відповіла вона. — З однією з них я й жила. Тітка, у Віксбурзі. Я перебралася до неї два роки тому, коли помер мій батько. Тоді ми жили в Індіанополісі. Але згодом я дістала посаду вчительки тут, в Алущаскуні, бо моя тітка вдова, в неї велика сім’я, і їй доводиться брати прання, щоб утри…
— Брати що? — перепитав він. — Прання?
Він аж підскочив і відкинувся назад, спершись на руку, розкуйовджений, з широко розплющеними очима. Тепер він зрозумів, що вона внесла з собою до намету, про що старий Айшем уже сказав йому, коли послав молодого негра провести її до нього, — ці бліді уста, бліда, наче мертвотна шкіра, хоч не хвороблива, це темні, трагічні, проникливі очі. «Може, через тисячу, дві тисячі років в Америці, — подумав вів. — Але не тепер! Не тепер!» І вигукнув неголосно, вражений, сповнений жалю й обурення:
— Ви чорношкіра!
— Так, — відповіла вона. — Джеймс Бічем, — той, кого ви називали Джім тітки Тенні, хоч він мав власне ім’я, — був мій дід. А ви — дядько Айзек.
— І він це знає?
— Ні, — відповіла вона. — Що б із цього прибуло?
— Але ж ви знали! — скрикнув він. — Ви знали! То чого ж ви тут сподіваєтесь?
— Нічого.
— Тоді навіщо ви сюди приїхали? Ви ж кажете, що вчора чекали в Алущаскуні і він вас бачив. Навіщо ви сьогодні приїхали?
— Я повертаюся на північ. Додому. Мене позавчора привіз своїм човном двоюрідний брат. І він забере мене в Ліленд до поїзда.
— Ну то їдьте, — сказав він. Тоді знову вигукнув тонким і тихим голосом, сповненим гіркоти: — Краще їдьте звідси! Я нічим не можу зарадити вам! І ніхто не може! — Вона повернулася і рушила до виходу. — Заждіть, — сказав він. Вона знову зупинилася, все ще слухняно, і обернулась до нього. Він узяв паку банкнот, поклав на укривало в ногах койки, а руку сховав під укривалом. — Ось це, — додав він.