Пола намету хутко війнулася всередину й опала назад. Старий тільки повернув голову в той бік і розплющив очі. То був Лігейт. Він підійшов до Едмондсової койки й почав хапливо нишпорити в неприбраній постелі.
— Чого ти? — спитав старий.
— Шукаю, де Разів ніж, — відповів Лігейт. — Я вернувся взяти коня. Маємо свіжину.
Він випростався з ножем у руці й поспішив до виходу.
— Хто її забив? — спитав старий. — Раз?
— Так, — відповів Лігейт, відводячи полу намету.
— Стривай. — Старий раптом підніс голову і сперся на лікоть. — А кого він забив?
Лігейт затримався на мить при виході. Він не оглянувся.
— Та просто олéня, дядьку Айку, — нетерпляче кинув він. — Нічого особливого.
Він вийшов, і пола намету опала за ним, знову випустивши назовні блякле денне світло й невпинний сумовитий дощ. Старий ліг на спину, знов підтяг укривало до шиї і схрестив на грудях невагомі руки у порожньому наметі.
— Ні, то була олениця, — промовив він.
Зійди, Мойсею
Лице було чорне, рівне й непроникне; очі, що всякого вже надивились. Кучерява чуприна була так оброблена, що покривала йому череп суцільними гладкими пасмами, волосся вилискувало мов полаковане, проділ був виголений, і вся голова скидалась на бронзову, вічну й незнищенну. На ньому був спортивного крою костюм, із тих, що рекламуються під назвою «ансамбль», сорочка й штани з тієї самої коричнюватої фланелі, дуже дорогі і з численними плісе, а сам він напівлежав на сталевій койці в сталевій камері (за дверима якої вже двадцять годин стояв озброєний вартовий), курив сигарети і відповідав на запитання білого юнака в окулярах, який з широкою течкою сидів навпроти нього на сталевій табуретці, і з відповідей його нізащо б не пізнати, що він південець і негр.
— Семюел Воршем Бічем. Двадцять шість. Народився на фермі біля Джефферсона, штат Міссісіпі. Без сім’ї. Без…
— Стривайте. — Обліковець перепису швидко водив ручкою. — Ви ж не під цим іменем засудж… жили в Чікаго.
В’язень струсив попіл із сигарети.
— Ні. То інший убив того лягавого.
— Гаразд. Фах…
— Легкий хліб.
— …Нема. — Обліковець швидко водив ручкою. — Батьки.
— А певно. Обоє. Я їх не пам’ятаю. Виховувала баба.
— Як її звуть? Вона ще жива?
— Не знаю. Моллі Воршем Бічем. Якщо досі не померла, то живе на фермі Керазерса Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, штат Міссісіпі. Це все?
Обліковець застебнув портфеля й підвівся. Він був на рік-два молодший від негра.
— Якщо вони не знають, за кого ви тут проходите, то як же їм дізнатися… Як же ви сподіваєтесь туди повернутись?
В’язень струсив попіл із сигарети, лежачи на сталевій койці в добротному голлівудському костюмі й туфлях, про які обліковцеві годі було й мріяти.
— А це вже мені буде байдуже, — відказав він.
Обліковець вийшов, і вартовий знову замкнув сталеві двері. В’язень усе курив на тій сталевій койці, аж поки незабаром не прийшли по нього — розрізали ті шикарні штани, поголили шикарну зачіску і вивели його з камери.
Того ж самого червневого ранку, спекотного й сонячного, той самий спекотний і сонячний вітерець, що колихав листя шовковиці за вікном, залетів і в кабінет Гевіна Стівенса, створюючи видимість прохолоди, тоді як насправді то був самий повів. Вітерець пошелестів паперами окружного прокурора, що сидів за столом, і скуйовдив його передчасно посивіле волосся — він мав тонке, інтелігентне й нервове обличчя і одягнений був у зім’ятий полотняний костюм, а на ланцюжку від годинника звисав з лацкана ключик «Фі Бета Каппа»[13]. Це був Гевін Стівенс, член корпорації «Фі Бета Каппа», випускник Гарвардського університету, доктор філософії з Гейдельберга, для якого служба становила хобі, хоч вона давала йому засоби до існування, а справжнім покликанням був зворотний переклад Старого Завіту на давньогрецьку мову, початий двадцять два роки тому й досі не закінчений. На цей вітерець лише прокуророва гостя залишилась невразлива, хоч на вигляд вона мала не більше ваги й маси, ніж спопелілий клапоть паперу, що не встиг розсипатись, — була це сухенька й маленька бабця-негритянка з неймовірно старим лицем під білою хусткою та чорним солом’яним капелюшком, розміром хіба що для дитини.