За п’ять хвилин Стівенс знову переходив безлюдний Майдан, де передполуднева спекота ще подужчала. Спершу він подумав, що йде додому, до пансіону на другий сніданок, тільки ж виявилося, що ні. «Та я й дверей у конторі не зачинив», — промайнуло у нього. Але ж до міста сімнадцять миль! І вона їх пройшла пішки?
— Отже, це я, не зваживши, сказав, що маю надію, — промовив він уголос, підіймаючись сходами, з притуманеного й тепер безвітряного сонячного блиску входячи до себе в контору. На порозі він зупинився і сказав:
— Доброго ранку, міс Воршем.
Вона теж була зовсім стара — худенька, випростана, в чорній поруділій сукні, сиве волосся під вибляклим капелюшком тридцятилітньої давності по-старосвітському зачесане вгору, в руці пошарпана парасолька, виблякла до того, що з чорної стала зелена. Її він теж знав усе життя. Жила вона сама у ветхому будиночку, успадкованому від батька, де давала уроки малювання на порцеляні і за допомогою Гемпа Воршема, нащадка одного з батькових рабів, та його дружини розводила курей і вирощувала городину на продаж.
— Я прийшла з приводу Моллі, — промовила вона. — Моллі Бічем. Вона сказала, що ви…
Він не став перед нею критись, а вона дивилась на нього, випростано сидячи на твердому стільці, де й стара негритянка сиділа, до ноги її була прихилена вицвіла парасолька, а на колінах під складеними руками лежав старомодний бісерний ридикюль, мало не з валізку завбільшки.
— Сьогодні вночі його мають стратити.
— І нічого не можна зробити? Батьки Моллі й Гемпа належали моєму дідусеві. Ми з Моллі народилися в один місяць і росли разом, як сестри.
— Я телефонував, — сказав Стівенс. — Розмовляв з начальником тюрми в Джольєті і з прокурором штату в Чікаго. Суд у нього був, як годиться по закону, він мав доброго адвоката, і так далі. Грошей йому не бракувало. Він брав участь у нелегальних лотереях, а такі, як він, збивають на цьому неабиякі гроші.
Вона дивилась на нього, випростана й нерухома.
— Він убивця, міс Воршем. Він стріляв полісменові в спину. Лихий син лихого батька. Зрештою, він сам в усьому признався.
— Розумію, — відказала вона. Аж тепер він усвідомив, що вона на нього не дивиться, в усякому разі, не бачить його. — Це жахіття.
— Вбивство не менше жахіття, — сказав Стівенс. — Тож краще вже такий кінець.
Вона знову на нього подивилась.
— Я не про нього думаю. Я про Моллі. Вона не повинна знати.
— Так, — сказав Стівенс. — Я вже розмовляв про це з містером Вілмотом, редактором газети. Він погодився нічого не друкувати. До мемфіської газети я ще зателефоную, але боюся, що вже запізно… Якби її переконати, щоб сьогодні-таки поїхала додому, поки ще нема мемфіської газети… А там єдиний білий, кого вона бачить, це містер Едмондс, я з ним поговорю телефоном. Навіть якщо хтось із негрів про це почує, то, думаю, вони перед нею не прохопляться. А тоді так за два-три місяці я зможу там побувати і скажу їй, що він помер і похований десь на півночі…
Цим разом вона вдивлялася в нього з таким виразом, що він мусив урвати мову. Вона сиділа випростано на твердому стільці і все дивилася на нього, аж поки він не змовк.
— Вона захоче забрати його з собою додому, — сказала міс Воршем.
— Його? — запитав Стівенс. — Тіло?
Гостя не зводила з нього погляду, ані вражена, ані обурена. В її виразі було просто правічне жіноче розуміння, що таке кровні зв’язки і що таке горе. Стівенс подумав: «У таку спеку вона пішки прийшла до міста. Хіба що, може, Гемп підкинув тією своєю бричкою, якою розвозить яйця та городину».
— Він — єдине дитя її найстаршої дочки, її рідної дочки-небіжчиці. Він повинен повернутись додому.
— Повинен повернутись, — так само стримано повторив Стівенс. — Я зараз же вживу заходів. Зараз же зателефоную.
— Ви добра людина. — Вперше вона ворухнулася, зрушила з місця. Він завважив, як вона притулила до себе ридикюль, як стисла його руками. — Я покрию видатки. Чи не могли б ви мені сказати, скільки..?
Він подивився їй прямо в лице і збрехав, ані оком не моргнувши, швидко й легко:
— Десять-дванадцять доларів вистачить. Сяку-таку труну вони самі дадуть, отже лишається тільки перевезення.
— Сяку-таку? — Знов її вираз став допитливий і відсторонений, мовби вона дивилась на дитину. — Він її онук, містере Стівенс. Коли вона взяла його на виховання, то дала йому ім’я мого батька — Семюел Воршем. Не сяку-таку труну, містере Стівенс. Як я розумію, це можна залагодити в кредит…