— Не сяку-таку труну, — повторив Стівенс таким самим тоном, як перед тим слова «повинен повернутись». — Містер Едмондс, безперечно, допоможе. І старий Лук Бічем, здається, має дещо в банку. Я теж, з вашого дозволу…
— В цьому не буде потреби, — відповіла вона. Він дивився, як вона розкрила ридикюль і виклала на стіл двадцять п’ять доларів — потертими банкнотами й монетами, до п’ятицентовиків та центів включно. — На першу потребу цього стане. Їй я скажу… То ви певні, що немає надії?
— Певен. Сьогодні вночі він помре.
— Я їй скажу, що він уже помер.
— Може, це краще мені зробити?
— Ні, я сама скажу.
— То, може, мені прийти побачити її, поговорити?
— Це було б дуже люб’язно з вашого боку.
І вже її не стало — випростана, вона вийшла на сходи, ступаючи легко й рішуче, мало не жваво. Він знову зателефонував — спершу до начальника іллінойської тюрми, тоді до поховального бюро в Джольєті. Потім ще раз перейшов безлюдний розжарений сонцем Майдан. Чекати, поки редактор повернеться з обіду, довелося не довго.
— Привозимо його додому, — заявив Стівенс. — Міс Воршем, ви, я, ще дехто. Це обійдеться в…
— Стривайте, — урвав його редактор. — Хто це — «дехто»?
— Ще не знаю. Це обійдеться в дві сотні доларів. Телефону я не рахую, це буде на мені. Трохи я витягну з Керазерса Едмондса, як тільки його побачу, не знаю, чи багато, але трохи витягну. А решта припадає на вас і на мене, бо вона вперлася і лишила мені двадцять п’ять доларів — удвічі більше, ніж сума, яку я їй назвав, і в чотири рази більше, ніж вона може собі дозволити…
— Стривайте, — урвав його редактор. — Стривайте.
— Привезуть його післязавтра, четвертим поїздом, і ми поїдемо назустріч — міс Воршем з його бабцею, старою негритянкою, в моїй машині, а ми з вами — у вашій. Міс Воршем і ця стара заберуть його додому, туди, де він народився. Чи то, де стара його виховувала, чи пробувала виховати. Автобус із поховального бюро коштуватиме ще п’ятнадцять доларів, не рахуючи квітів…
— Квітів? — аж скрикнув редактор.
— Квітів, — повторив Стівенс. — Скажімо, в цілому двісті двадцять п’ять доларів. І найімовірніше, що більша частина припаде на нас. Згода?
— Зовсім не згода, — сказав редактор. — Але, видно, нічого не вдієш. Хай йому всячина! А хоч би й можна вдіяти, шкурка майже варта вичинки. Це вперше в житті я плачу гроші за матеріал, який уже загодя пообіцяв не друкувати.
— Уже пообіцяв, — мовив Стівенс.
Решту цього спекотного й безвітряного тепер дня — поки урядовці з муніципалітету і мирові судді та судвиконавці, що прибули з різних кінців округи за п’ятнадцять і двадцять миль, піднімалися сходами до порожньої контори, гукали його, дожидали потроху, тоді виходили й згодом поверталися і знову сиділи, чекаючи, і кипіли зі злості — Стівенс обходив Майдан від крамниці до крамниці й від контори до контори, звертаючись до крамаря й клерка, хазяїна й службовця, лікаря й дантиста, адвоката й перукаря з коротким завченим словом:
— Збираємо гроші, щоб привезти додому мертвого негра. Це для міс Воршем. Підписувати нічого не треба, просто дайте долара. Або півдолара. Або чверть.
А як смеркло, після вечері, він пішов у застиглій зоряній тиші на край міста до будиночка міс Воршем і постукав у непофарбовані парадні двері. Відчинив йому Гемп Воршем — старий негр з животом, одутлим від городини, якою вони всі троє, він, його жінка й міс Воршем, переважно харчувалися, з пригаслими старечими очима, з торочкою сивого волосся круг голови та обличчям римського полководця.
— Вона чекає на вас, — сказав він. — Вона просила, щоб ви, коли така ваша ласка, піднялися в спочивальню.
— Це там тітонька Моллі? — спитав Стівенс.
— Ми всі там, — відповів Воршем.
Отож Стівенс пройшов через передпокій, освітлений гасовою лампою (він знав, що в цьому будинку досі нема електрики, як і водогону), слідом за старим негром піднявся на другий поверх охайними непофарбованими сходами, де на стінах були вицвілі шпалери, і через коридорчик увійшов до охайної спальні для гостей, просяклої ледь відчутним запахом старої панни. Вони всі там були, як і сказав Воршем, — його дружина, тілиста мулатка в яскравому тюрбані, стояла, прихилившись до одвірка, міс Воршем сиділа на твердому стільці з прямою спинкою і знов-таки випростана, а стара негритянка — на єдиному кріслі-гойдалці біля каміна, де навіть у таку погоду тліло скількись там жарин.
У неї в руках була череп’яна люлька з очеретяним цибухом, але вона не палила — вигаслий попіл білів у продимленій чашечці; придивившись до старої, власне, вперше, Стівенс раптом подумав: «Боже, таж вона не більша за десятилітнє дитяі» Він теж сів, і з них чотирьох — його, міс Воршем, старої негритянки та її брата — утворилося наче півколо перед каміном, де тлів прадавній символ людської спільності та єднання.