— Прудкий чортяка, що й казати, — зронив дядько Ферт. — Але й він навряд щоб угнався за тим цуциком. Боже мій, що за ніч.
— Завтра ми його злапаємо, — втішав його Кас.
— Яке там у біса завтра, — лайнувся дядько Ферт. — Завтра ми будемо вже вдома. І хай-но тільки Гюберт Бічем чи той чорний, хтось із них двох, ступить хоч ногою на мою плантацію — засаджу їх у тюрму за вторгнення на чужу землю та за волоцюзтво.
Будинок містера Гюберта потопав у мороці. Господареве хропіння лунало тепер бадьоро, ніби перейшло на рівний алюр. Але з горішнього поверху не долітало ні звуку, навіть коли вони опинилися внизу біля сходів.
— Не інакше як вона спить у тому крилі, — висловив здогад дядько Ферт. — Звідти можна гукати донизу, на кухню, не встаючи з ліжка. Зрештою, незаміжниці завжди замикаються на ключ, коли в домі чужі.
Отож дядько Ферт сів на нижній приступці сходів, а Кас став навколішки і стяг з нього чоботи. Далі роззувся сам, поставив чобітки під стіною, і вони з дядьком Фертом обережно піднялися сходами до горішнього передпокою. Там панувала темрява й цілковита, як і перше, тиша, тільки знизу доносилося хропіння містера Гюберта, тож вони рушили до фасадного крила, мацаючи руками по стіні, поки не наткнулися на якісь двері. За ними теж було тихо, а коли дядько Ферт натиснув на клямку, двері відчинилися.
— От і добре, — прошепотів дядько Ферт. — Тсс…
Їхні очі вже настільки призвичаїлися до темряви, що могли бачити обриси ліжка та москітної сітки. Дядько Ферт скинув шлейки, розстебнув штани, підійшов до ліжка й обережно присів на його край; Кас знову став навколішки, стяг із дядька Ферта штани і вже роздягався сам, коли дядько Ферт відхилив москітну сітку, відірвав ступні від підлоги й завалився в ліжко. Це була та сама хвилина, коли міс Софонсіба сіла в постелі під боком у дядька Ферта і в домі розітнувся її перший зойк.
Коли другого дня перед самим обідом Кас добрався додому, його долала страшенна втома. Навіть якби дядько Кумпан став гаяти час на обід, Кас би однак не здужав попоїсти; ще одна миля такої їзди — і він би заснув на поні. Зрештою, сон його, мабуть, таки зморив — ще раніше, ніж він завершив свою розповідь дядькові Кумпанові, — бо він і незчувся, як сонце раптом уже було на спаді, сам він лежав у постелі з сіна на труському возі, а дядько Кумпан сидів над ним на передку, достоту як у кріслі-гойдалці перед кухонним коминком за кухарюванням, і батога тримав теж, мов ложку чи виделку, якими мішав у каструлях і куштував страви. Дядько Кумпан прихопив з собою холодну кукурудзяну перепічку, м’ясо та бутель сколотин, — все це у вологих джутових ворочках, — і та їжа чекала на його, Каса, пробудження. Кас покріпився на возі в останньому промінні призахідного сонця. Вони, певне, їхали досить шпарко, бо до плантації містера Гюберта вже лишалося не більше, як дві милі. Дядько Кумпан зачекав, поки він попоїсть. Потім зажадав:
— Розкажи мені ще раз.
Отож Кас розказав ще раз: про те, як вони з дядьком Фертом знайшли нарешті кімнату, де справді нікого не було, і як дядько Ферт сидів на краю ліжка й повторював:
— Боже мій, Касе. Боже мій, Касе.
А потім вони зачули кроки містера Гюберта на сходах і побачили, як по передпокою наближається світло, й містер Гюберт ввійшов до них у нічній сорочці, поставив свічку на стіл, став і втупив очі в дядька Ферта.
— Ну, Філесе, — проголосив він, — нарешті вона тебе запопала.
— Я ж ненароком, — бив себе в груди дядько Ферт. — Присягаюсь богом.
— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Ти це кажеш мені. Ти скажи це їй.
— Таж я казав, — запевнив дядько Ферт. — Далебі, казав. Присягаюсь бо…
— Певна річ, — урвав його містер Гюберт. — Але послухай сам.
Якусь хвилину вони слухали. А втім, Кас не переставав чути її весь час. Її вереск був уже не такий голосний, як спочатку, проте не вщухав ні на мить.
— Може, ти вернешся туди до неї і повториш іще раз, що це сталося ненароком, що ти нічого такого і в голові не покладав, отож нехай вона тобі простить і забуде про все? А й справді.
— Що — справді? — пробелькотав дядько Ферт.
— Вертайся туди й повтори їй ще раз.