— Післязавтра він буде вдома, тітонько Моллі, — сказав Стівенс.
Стара негритянка навіть не глянула на нього, вона ні разу на нього не подивилась.
— Він мертвий, — сказала вона. — Фараон узяв його.
— Воістину, господи, — сказав Воршем. — Фараон узяв його.
— Запродав мого Веніаміна, — сказала стара негритянка. — Запродав у Єгипет.
Вона почала тихо погойдуватись у кріслі.
— Воістину, господи, — сказав Воршем.
— Заспокойся, — озвалась міс Воршем. — Заспокойся, Гемпе.
— Я розмовляв телефоном з містером Едмондсом, — сказав Стівенс. — Усе буде готове, як ви приїдете.
— Раз Едмондс запродав його, — сказала стара негритянка. Вона ледь погойдувалась у кріслі. — Запродав мого Веніаміна.
— Заспокойся, — промовила міс Воршем. — Заспокойся вже, Моллі.
— Ні, — сказав Стівенс. — Це не він, тітонько Моллі. Це не містер Едмондс. Містер Едмондс цього не… — «Але ж вона мене й не чує», — подумав він. Вона не дивилась на нього. Так ні разу й не глянула.
— Запродав мого Веніаміна, — сказала вона. — Запродав у Єгипет.
— Запродав у Єгипет, — сказав Воршем.
— Раз Едмондс запродав мого Веніаміна.
— Запродав його фараонові.
— Запродав його фараонові, й він уже мертвий.
— Краще я піду, — сказав Стівенс.
Він хутко підвівся. Міс Воршем теж підвелася, але він не чекав, щоб вона його проводила, — швидко вийшов у коридор, майже бігом, і навіть не знав, іде вона за ним чи ні. «Зараз буду надворі, — подумав він. — Там повітря, простір, вільний віддих». Тоді почув її кроки ззаду — рішуча, легка, жвава хода, але некваплива, як і тоді, коли вона спускалася сходами з його контори, — а ще далі ззаду голоси:
— Запродав мого Веніаміна. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет. Воістину, господи.
Він зійшов сходами, майже збіг. Уже було недалеко, він уже вдихнув її, відчув — цю спокійну й просту темряву, — і спромігся згадати про чемність, зупинитись і почекати, обернувшись на порозі, поки міс Воршем підходила до дверей: високо піднесена сива старосвітська голова наближалася через по-старосвітському освітлений передпокій. Тепер він почув і третій голос, очевидно, Гемпової дружини, — чисте й тривке сопрано, що супроводило без слів строфи й антистрофи брата з сестрою:
— Запродав його в Єгипет, і він уже мертвий.
— Воістину, господи. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет.
— І він уже мертвий.
— Запродав його фараонові.
— І він уже мертвий.
— Даруйте мені, — сказав Стівенс. — Прошу мені вибачити. Я мав би здогадатись. Мені не треба було приходити.
— Нічого, — відказала міс Воршем. — Це наша скорбота.
А через день, коли стояла така сама спекотна і ясна погода, один поховальний автобус і дві легкові машини чекали на вокзалі прибуття поїзда з півночі. Власне, було ще з десяток машин, але тільки коли прибув поїзд, Стівенс із редактором зауважили, як багато зібралося людей — негрів і білих. Людський тлум — білі чоловіки, хлопці й діти, жінки теж, півсотні негрів та негритянок — мовчки дивився, як робітники негритянського поховального бюро витягли з вагона сіро-срібну домовину й понесли до автобуса, вийняли звідти вінки та інші квіткові символи остаточної й неминучої людської долі, запхнули натомість домовину, кинули на неї квіти і захряснули дверцята.
А потім автобус рушив, і за ним дві машини: у Стівенсовій міс Воршем і стара негритянка з найнятим шофером, у другій, редакторовій, — Стівенс і редактор. Від вокзалу дорога положисто підбивалася вгору, автобус їхав швидко, аж завивав двигуном, досягши вершини, й далі їхав доволі швидко, але вже з якимось єлейним, трохи не єпископським вуркотом, сповільнив хід, виїжджаючи на Майдан, перетнув його, об’їхав довкола пам’ятника конфедератам і будинку окружної управи, — тоді як крамарі, клерки, перукарі та представники інших фахів, ті, котрі дали Стівенсові до долару, по півдолара, по чвертаку, і ті, котрі нічого не дали, мовчки дивились із дверей та горішніх вікон, — звернув на вулицю, що на околиці переходила в звичайний шлях, який вів до місця призначення за сімнадцять миль, і потім знову почав набирати швидкості, все ще ескортований ззаду двома легковими машинами — в одній випростана біла жінка з високо піднесеною головою та стара негритянка, в другій, між іншим, присяжний паладин законності, істини й права, доктор філософії з Гейдельберзького університету, — офіційні складники погребової процесії негра-вбивці, цього забитого вовка.