Дядько Ферт дивився на містера Гюберта. Його очі часто закліпали. Потім знову знерухоміли.
— Стривай, — озвався він. — Май розум у голові. Нехай я справді ввійшов до спальні дами, і саме міс Софонсіби; нехай, коли вже тебе так важко переконати, у всьому світі тільки й дам, що вона, і я ввійшов у її спальню, бо хотів забратися до неї в ліжко. Та чи брав би тоді я з собою дев’ятилітнє хлоп’я?
— Тож-то й воно, що я маю розум, — відрізав містер Гюберт. — Ти заїхав у ведмежі нетрища своєю охотою, без жодного примусу. Що ж: ти доросла людина, отож знав, що то ведмежі нетрища, й не міг не знати, як із них виїхати, коли знав, як у них заїхати, і ти мав змогу виїхати. Так ні ж бо! Тобі надало втелющитися в самий барліг і лягти біля ведмедиці. І те, чи ти знав, чи не знав, що ведмедиця там, не грає ніякої ролі. Тож якби я дав тобі видобутися з барлогу навіть без сліду пазурів на тілі, я був би найпослідущий дурень. Врешті, мені й самому хотілося б трішки тиші, спокою та волі, й тепер мені це усміхається. Так, так, сер. Вона вже запопала тебе, Філесе, і ти це знаєш. Довгенько ти тікав від погоні й біг добряче, але, як той казав: носив вовк — понесли й вовка.
— Еге ж, — муркнув дядько Ферт. Він вдихнув у себе повітря і повільно, негучно видихнув його. Але так, що було чути. — Ну що ж, — додав він, — бачу, доведеться ризикнути.
— Ти вже ризикнув, — напнув його мокрим рядном містер Гюберт. — Ризикнув, коли повернувся сюди… — Нараз він теж урвав. Потім і собі покліпав очима, але разів шість, не більше. Потім перестав і добру хвилину видивлявся на дядька Ферта. — А чим ризикнути? — поспитав він.
— Отими п’ятьма сотнями доларів, — відповів дядько Ферт.
— Якими п’ятьма сотнями доларів? — перепитав містер Гюберт. Вони з дядьком Фертом видивлялися один на одного. І знов містер Гюберт заморгав очима, а тоді знов перестав. — Здається, ти сам казав, що знайшов його в хаті Тенні?
— Знайшов, — визнав дядько Ферт. — Але ж ти закладався, що я його там спіймаю. А це марна річ, хоча б там під дверима стояло десятеро таких, як я.
Містер Гюберт знову блимав на дядька Ферта, але тепер поволі, розмірено.
— Отож ти береш наповажне цей дурний заклад? — спитав він.
— Ти також ризикнув, — відказав дядько Ферт.
Містер Гюберт ще поблимав очима на дядька Ферта. Потім перестав. Потім узяв свічку зі столу й вийшов. Кас із дядьком Фертом сиділи на краю ліжка й дивилися, як світло свічки віддаляється по передпокою, й дослухалися до кроків містера Гюберта, що спускався сходами. За хвилину вони знов побачили світло й зачули кроки містера Гюберта, що сходив нагору, Містер Гюберт вступив до кімнати, поставив свічку на стіл і поклав біля неї колоду карт.
— Одна здача, — кинув він. — Тягни. Ти тасуєш, я знімаю колоду, цей хлопець здає. П’ятсот доларів проти Сібі. І раз назавжди залагоджуємо справу з цим чорним. Якщо твій виграш — ти купуєш Тенні; якщо мій — я купую твого парубка. Ціна однакова: триста доларів.
— Що ж це за виграш? — вразився дядько Ферт. — 1 Той, хто виграє, купує чорного або чорну?
— Купує той, хто виграє Сібі, сто чортів! — розсердився містер Гюберт. — Хто виграє Сібі! Про що ж іще ми, в дідька, сперечаємося тут до півночі? Слабша карта виграє Сібі й змушує купувати чорного або чорну.
— Гаразд, — промовив дядько Ферт. — Тоді я купую ту вражу дівчину і вважаймо, що всієї цієї дурної історії не було.
— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Ця дурна історія найсерйозніша зі всіх, в які ти будь-коли встрявав. Ні. Ти сказав, що хочеш ризикнути, — що ж, будь ласка. Колода на столі.
Отож дядько Ферт потасував карти й містер Гюберт зняв колоду. Тоді вона перейшла до Каса, і той здав дядькові Ферту й містерові Гюберту по п’ять карт, кладучи їх по одній кожному навперемін. Дядько Ферт довго дивився у свої карти, нарешті прикупив ще дві, а містер Гюберт глянув у свої карти лише мигцем і прикупив одну, потім, діставши її від Каса, ляснув своєю відкинутою по двох відкинутих дядька Ферта, застромив нову між тих, що тримав у руці, розсунув їх і знову глянув мигцем, тоді склав карти і, звівши очі на дядька Ферта, запитав:
— Ну як? Прийшлися до тих трьох?
— Ні, — відказав дядько Ферт.
— А в мене прийшлася, — заявив містер Гюберт. Він з розмаху опустив руку на стіл перед дядьком Фертом, засвічуючи карти — три королі й дві п’ятірки. — Їй же богу, Ферте Маккаслін, нарешті ти знайшов свою суджену.
— Це вже все? — запитав дядько Кумпан. Вечоріло, сонце вже сідало; ще чверть години — і вони будуть у містера Гюберта.
— Так, сер, — відповів Кас.
І розказав ще про те, як дядько Ферт збудив його удосвіта і він виліз через вікно, сів на поні й від’їхав, і як дядько Ферт сказав, що коли вони тим часом надто на нього тиснутимуть, він теж спуститься по ринві й сидітиме в лісі, поки приїде дядько Кумпан.