І та сама коричнева рука знов дала містерові Гюберту карту — ще одну трійку і дядькові Кумпану дала карту — четвірку. Містер Гюберт глипнув на нього самого, а дядько Кумпан знову стукнув кісточками пальців об стіл.
— Здавай, — кинув містер Гюберт.
І та сама коричнева рука знов дала йому туза, а дядькові Кумпану п’ятірку, і тепер містер Гюберт сидів, як у камені. Він не рухався цілу хвилину; тільки сидів на місці й мов заворожений дивився, як дядько Кумпан уперше, відколи тасував, кладе одну руку на стіл, двома пальцями пощипує ріжок своєї незасвіченої карти й заглядає під той ріжок і знов опускає руку на коліна.
— Я чекаю, — нагадав містер Гюберт.
— І на додачу ті два негри, — озвався дядько Кумпан. Він теж не ворушився. Сидів на своєму місці, достоту як на возі, коли їхав з Касом до містера Гюберта, або на коні чи в кріслі-гойдалці за кухарюванням.
— Проти чого? — спитав містер Гюберт.
— Проти трьохсот доларів, що Тіофілес заборгував тобі за Тенні, і тих трьохсот, у які ви з Тіофілесом оцінили Терла.
— Ха! — вигукнув містер Гюберт, тільки цим разом далеко не так голосно й навіть не уривчасто. Й вигукнув знову: — Ха-ха-ха! — теж неголосно. Потім сказав: — Гаразд. — І сказав знову: — Гаразд, гаразд. — І нарешті: — Ще хвильку почекаймо. Якщо мій виграш — ви берете Сібі без посагу разом з двома неграми і я нічого не винен Філесові. Якщо твій виграш…
— …Тіофілес вільний і ти заплатиш йому триста доларів за Терла, — докінчив дядько Кумпан.
— Так буде, якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, — сказав містер Гюберт. — Якщо ж ні, Філес не винен мені нічого, а я йому, хіба що куплю цього чорного, хоч я вже стільки років намагаюся втовкмачити тобі й Філесові, вам обом, що він мені приший кобилі хвіст. Тобто вертаємося до вихідного пункту всієї цієї безглуздої історії з невеличкою поправкою. А отже: або я мушу віддати чорну, або піти на ризик купити чорного, що його, як ви самі вже визнали, вам і так несила втримати вдома.
Він замовк. Якусь хвилину стояла така тиша, ніби обидва поснули. Потім містер Гюберт підніс свою незасвічену карту й перевернув її. То була ще одна трійка, й містер Гюберт сидів тепер, дивлячись кудись у простір, тарабанячи пальцем по столу, неквапом, розмірено, не надто гучно.
— Хм! — хмикнув він. — А тобі потрібна саме трійка. В колоді лише чотири трійки, і з них я маю три. Тасував ти. Я знімав колоду. Якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, мені доведеться купувати негра. Хто здавав карти, Емодіесе?
Та на відповідь він не чекав. Простяг руку й повернув дашок лампи так, що світло ковзнуло по руках Томіного Терла, що мали бути чорні, а були трохи не білі, і по його святковій сорочці, що мала бути біла, а була трохи не чорна, тій сорочці, яку він надягав щоразу, коли тікав з дому, достоту, як дядько Ферт чіпляв краватку щоразу, коли їздив по нього, і ковзнуло по його обличчю; тримаючи отак дашок, містер Гюберт сидів за столом і дивився на Томіного Терла. Потім пустив дашок, узяв свої карти, повернув їх лицем і попхнув на середину столу.
— Я пасую, Емодіесе, — проголосив він.
Кас іще був надто стомлений і сонний, щоб сісти на конячку, тож із дядьком Кумпаном і тепер уже з Тенні поїхав возом, а Томін Терл вів його поні, їдучи на старому Скелеті. І коли о схід сонця вони повернулися додому, дядько Кумпан цього разу не встиг навіть вчасно заходитися коло снідання, а лис — вислизнути з клітки: в кімнаті з нею вже зібралася вся собачня. Старий Мойсей запхався просто в клітку до лиса, і їм обом довелось виламуватися з неї крізь протилежну стінку. Власне, виламався тільки лис, бо коли дядько Кумпан відчинив двері до кімнати, більша частина клітки ще трималася на карку в старого Мойсея і допіру дядько Кумпан ногою збив її з нього. Лис оббіг усього одне коло — через передню веранду й навколо будинку — й відразу ж, лунко дряпаючи пазурами по підпірці прибудови, видерся на дах — чудова гонитва, тількищо урвалась вона занадто швидко.
— Що ви в чортового батька собі думаєте? — гримнув дядько Кумпан. — Зоставляєте цю бісову личину в одній кімнаті з собачою зграєю!
— Під три чорти того лиса, — озвався дядько Ферт. — Готуй мерщій снідання. Мені здається, я не був удома цілий місяць, цур йому пек!
Домашнє вогнище
Розділ перший
Щоб раз і назавжди поквитатися з Джорджем Вілкінсом, він спершу мусив заховати свій самогонний апарат. Ба заховати власноручно, без нічиєї допомоги — нишком розібрати його, відвезти в якийсь глухий, потаємний закуток, прикопати, та й кінці в воду. Власне, ця морока найбільше й бісила його: він-бо знав наперед, як намучиться й вимориться за ніч. Що діло тим часом доведеться закрити — це його не бентежило, перерва довго не триватиме: він викрутиться з халепи так само швидко і вміло, як викрутився років із п’ять тому, коли один конкурент спробував стати йому на дорозі й приплатився за це: ще й досі він сіє, проріджує і збирає бавовну не на власній плантації, а на в’язничній, у Парчмені; така доля напевно спіткає і Джорджа Вілкінса, якщо тільки Керазерс Едмондс знатиме про Джорджеві наміри незгірше, ніж він, здається, знає про його, Лукесів, рахунок у банку.