Він точно вгадував дорогу, навіть у темряві. Адже на цій землі він народився — на цілих двадцять років раніше від Керазерса Едмондса, теперішнього її власника. Працював на ній, відколи підріс настільки, що міг рівно тримати чепіги плуга; полював на кожнім клаптику цієї землі в дитинстві, за юних і зрілих літ, аж доки не облишив мисливства, — не тому, що вже не здужав виходжувати по кільканадцять миль на цілоденних чи цілонічних ловах, а просто відчув: не личить йому ганяти за кролями та опосумами, йому, найстаршому з Маккаслінових нащадків (хоча в очах людей він походив не від Маккаслінів, а від Маккаслінових рабів), мало не такому віком, як старий Айзек Маккаслін, що живе в місті на утриманні Раза Едмондса, хоч міг би бути власником цієї землі й усього сущого на ній, якби він тільки заявив про свої права і якби люди достеменно знали, як саме старий Кас, дід теперішнього Едмондса, позбавив його спадщини; мало не такому віком, як старий Айзек, і так само, як старий Айзек, мало не сучасникові старих Ферта й Кумпана Маккаслінів, що жили за тих давніх часів, коли їхній батько, Керазерс Маккаслін, купив цю землю в індіанців і коли люди, чорні й білі, були ще людьми.
Він уже в’їхав у видолинок. Довкола був ліс, але, на диво, тут, здавалось, повидніло, так, наче стовбури та гілля кипарисів і верб, зарості ожини в буйних, недосяжних для сонця нетрищах увібрали в себе весь морок, і повітря трохи прояснилося, стало прозоріше, принаймні для очей кобили, так що вона могла кривуляти поміж дерев та серед непролазних чагарів. Незабаром він помітив підходящу місцину — приземкуватий, плескатий, майже симетричний пагорб, такий недоладний на рівному, як підлога, дні долини. Пагорб цей білі називали Індіанським. Якось років п’ять чи шість тому тут з’явився гурт білих, серед них і дві жінки, майже всі в одязі кольору хакі, такому пожмаканому, ніби його тільки напередодні знято з крамничної полиці; з кайлами, заступами, слоїками та пляшечками рідини від комарів, вони пробули тут цілий день, розкопуючи пагорб, і люди мало не з усієї околиці — чоловіки, жінки, діти — цілий той день у різні пори приходили сюди й незворушно видивлялися на них; згодом — власне, через яких два-три дні після подій, що мають статися цієї ночі, — він зчудовано, мало не зі страхом згадуватиме, з яким холодним і погордливим зацікавленням сам стежив за ними.
Та це буде згодом, а тепер він почував тільки заклопотаність. Циферблата на годиннику йому не було видно, але він знав: уже скоро північ. Спинивши воза біля пагорба, він зняв самогонний апарат — обміднений казан, який коштував йому так дорого, аж досі неприємно про це згадувати, дарма що все життя він уперто зневажав усяке погане знаряддя, — а також змійовик, кайло і заступ. Нараз під самим пагорбом він угледів неглибоку печеру; власне кажучи, не треба було й копати, тільки трохи розширити з одного боку готову горловину. Земля легко піддавалася невидимому в темряві кайлу, тихо шурхотіла під невидимим заступом — і ось яма вже така глибока, що могла сховати казан, а заразом і змійовик; та зненацька — можливо, це було тільки шарудіння, але воно пролунало в його вухах голосніше за грім лавини, немовби весь пагорб із гуркотом обвалився на нього, — брила, нависла над викопом, зсунулася вниз. Осип затарабанив об порожній казан, завалюючи його разом із змійовиком, закипів біля його, Лукесових, ніг, а коли він одскочив назад і, спіткнувшись, упав, то й довкола всього тіла — його обкидало груддям з піском, а наприкінці ще й ударило в самісіньке лице чимось більшим за грудку, навіть не злостиво, а владно, мовби наостанку він дістав для перестороги ляпаса від духа мороку й самотності, від цієї старої землі, а можливо, й від самих пращурів. Бо коли нарешті він сів і перевів подих, хекаючи й блимаючи на каламутні, здавалося б, незмінені обриси пагорба, наче піднесеного над ним на хвилі тривалої тиші, гримучої, як глумливий протяжистий регіт, його рука намацала предмет, що вдарив його, і в непроглядній темряві вгадала в ньому черепок глиняної посудини, яка цілою була, напевне, завбільшки з глечик, — і підняла той черепок, а він ще більше розкришився, і на долоню його лягла, наче кимось вручена, монета.
Як він відчув, що то золото, далебі, не сказав би. Йому навіть не треба було витирати сірника. Потемки, не зважуючись присвітити собі, він п’ять наступних годин повзав навкарачки по пухкій землі — перед очима тим часом поставали вогненні видива всіх закопаних скарбів, про які він тільки знав з розповідей та чуток, — і перетрушував трохи чи не кожну грудку вже нерухомого осипу, лиш коли-не-коли зупиняючись, щоб перевірити по зорях, скільки ще лишається йому швидкоплинної, чимраз коротшої весняної ночі, а тоді далі порпався в сухій бездушній порохняві, що розступилася на хвилину, поманивши його сліпучим зблиском скарбу над скарбами, а потім зімкнулася знов.