Перші зародки книги «Домашнє вогнище» знаходимо ще в новелах 30-х рр. Коли пізніше у Фолкнера визрів задум на прикладі одного південського роду об’єднати дві теми — невільництво негрів і безоглядність щодо природи, — він компонує цикл оповідань, в яких обидві ці теми переплітаються й доповнюють одна одну. Так з невеличкої суто мисливської оповідки виріс до розмірів повісті загальновизнаний нині шедевр Фолкнера «Ведмідь». Українському читачеві ця повість досі була відома в укороченому варіанті (у збірнику «Червоне листя», 1978), без четвертого розділу; це надавало повісті, якщо читати її окремо, більшої стрункості, однак для композиційної та ідейної цілісності всієї книги IV розділ вирішально вагомий.
Сам автор, з чим згодна і значна частина дослідників, вважав цю книгу романом (а ще точніше було б назвати її «романом у новелах»). Єдність її випливає передусім з того, що всі, крім одного, оповідання циклу висвітлюють майже півторавікову історію роду Маккаслінів, у тому числі і білої, і чорної його паростей. Засновник роду «старий Маккаслін» у першій третині XIX сторіччя оселяється у штаті Міссісіпі, де обзаводиться плантацією й рабами. Його нащадки — дочка і двоє братів-близнят Емодіес (на прізвисько Кумпан) — неодружений і бездітний, та Тіофілес (на прізвисько Ферт), в якого у 1876 році народжується єдиний син Айк (Айзек) — основний герой книги. Від дочки старого Маккасліна йде жіноча лінія роду: його правнук Маккаслін Едмондс або Кас (що став за рідного батька рано осиротілому Айкові), син Маккасліна Едмондса — Зекарі (Зек) і син Зекарі — Керазерс (Раз).
Були у старого Маккасліна і «незаконні» нащадки — від співжиття з негритянками-рабинями: від Юніс він мав дочку Томасіну (Томі), а від Томі — сина Террела (Терла). Із шістьох дітей Террела, одруженого з Тенні Бічем, вижило троє — Джеймс або «Джім тітки Тенні» (його онучка, вирісши вже на Півночі, полюбила Керазерса Едмондса й народила від нього сина), Софонсіба і Лукес (онук якого Семюел стає вбивцею).
Проте ця книга зовсім не зводиться до власне родинної хроніки. Її проблематика охоплює як травми й комплекси, породжені рабством і міжрасовими стосунками, так і не менш вагому тему ставлення людини до природи. Саме тому загальна панорама твору при всій її мозаїчності дає підстави і для ширших, не тільки етичних, а й соціально-історичних і навіть філософських висновків.
Події першого оповідання, «Було колись», відносяться до кінця 50-х років XIX сторіччя, ще перед Громадянською війною між Півднем і Північчю США. Пригоди, описані тут, дещо несподівані й полемічно нетрадиційні, якщо пригадати безліч розчулено-дидактичних історій про рабовласників-тиранів, які нещадно визискували й цькували псами своїх рабів. Регулярні «втечі» хлопця-негра Терла з Маккаслінової плантації до коханої дівчини Тенні на сусідню, Бічемову, плантацію і гонитви за ним братів Ферта й Кумпана зі зброєю та собаками — то тільки такий собі взаємно джентльменськи узгоджений ритуал, поданий до того ж не без гумору й іронії (бо то ще як сказати, хто на кого більш полює — Ферт і Кумпан на свого раба чи сестра плантатора-сусіда на старого парубка Ферта). Та й самі Ферт і Кумпан не схожі на звичайних рабовласників: на свій власний спосіб прийшовши до заперечення інституту рабства, вони звільна, нехай і по-чудному, реалізовували свою аболіціоністську програму (і тільки спалах Громадянської війни не дав їм довести її до кінця).
Однак дізнавшися згодом про відстрашливий родовід Терла, ми вже й постать молодого негра сприймемо не в травестійно-легковажному дусі, як то начебто запрограмовано в оповіданні «Було колись», побудованому за всіма приписами гумору американського фронтіру, крайньої західної смуги заселених тоді білими земель.
Друге оповідання, «Домашнє вогнище», — це вже кінець 30-х років XX сторіччя. У центрі його 67-річний негр Лукес Бічем. На перший погляд, тут теж ніби вервечка більш-менш гумористичних пригод, пов’язаних з самогонним апаратом та пошуками на території Маккаслінової плантації міфічних закопаних скарбів. Але є тут чимало й глибших змістом деталей та міркувань, разючих психологічною гіркотою та соціальною критикою. Чого варті, наприклад, ретроспективні епізоди товаришування в дитячих літах Лукеса і його ровесника Зека, а потім і їхніх синів, поки вони не підросли та не скуштували терпкого плоду своєї спадщини, яка кожному з них визначила неуникненну роль: білому — пана, зверхника, а чорному — орендаря, підлеглого.