Та ось небо на сході зблідло, він припинив пошуки, звівся навколішки і вперше, відколи звернуло з півночі, сяк-так випростав спину, даючи відпочити зсудомленим, наболілим м’язам. Він не знайшов більше жодного уламка глечика чи горщика, не те що грошей. Отож виходило, що решта скарбу лежить десь під осипом урозкидь, тому викопувати монети він мусить кожну зокрема, кайлом і заступом. Оскільки ж це потребуватиме часу, а ще більше потайливості, то вже нізащо не можна допустити, щоб шериф із поліцаями винюхували в цій околиці самогонні апарати. Таким чином Джордж дістав тимчасове помилування і навіть не підозрював про своє щастя, як перед тим — про навислу над ним небезпеку. Згадуючи, яка страшенна маса землі впала йому на спину три години тому, щоправда, майже не зачепивши його, Лукес на мить навіть подумав, чи не взяти Джорджа собі в спільники на правах дрібного пайовика; не тільки щоб прискорити розкопки, ні — це мало бути щось наче й данина справедливості, віддяка, спокутна жертва Щастю і Фортуні, бо якби не Джордж, йому б ніколи не знайти цієї монети… Але він у зародку прогнав цю думку. Він, Лукес Бічем, найстарший живий нащадок Маккасліна, хто й досі живе на дідівській землі і пам’ятає старих Ферта й Кумпана майже як людей із плоті й крові, хто був би старший навіть від Зека Едмондса, якби той іще жив, і трохи не дорівнював віком старому Айзекові, який у певному розумінні, коли казати правду, зрадив своє ім’я й рід, легкодухо зрікшися землі, законної своєї власності, й живе тепер у місті на утриманні троюрідного небожа, — і щоб він та віддав бодай цента з тих грошей, які майже сто літ тому закопали старий Ферт та Кумпан, тому, хто пхає свого носа, куди його не просять, не має предків і з’явився бозна-звідки, чиє ім’я ще чверть століття тому було зовсім не знане в цих краях, мартоплясові, що нездатен навіть навчитися гнати віскі, а проте стає йому, Лукесові, на дорозі, ставлячи під загрозу все його діло й розбиваючи сім’ю, і ось уже цілий тиждень сіє в його серці то люту тривогу, то ганебну роздратованість, яка сягнула свого вершка сьогодні, чи то пак — оскільки вже світає — учора вночі, та й досі не розвіялась, бо треба ж іще заховати змійовик та казан. Нізащо. Хай Джордж подякує йому вже за те, що не потрапить за грати, куди Раз Едмондс його неодмінно запроторив би, навіть коли б цього не зробила поліція.
Надворі дедалі розвиднювалось, і він міг уже бачити довколишні предмети. Самогонний апарат був присипаний землею. Лишилося тільки кинути на це місце оберемок хмизу, щоб свіжа земля менше впадала в око. Він устав. Одначе так і не зміг випростатися на повен зріст. Тримаючись рукою за поперек і все ще трохи горблячись, дерев’яною, натужною ходою Лукес рушив до молодого тополиного гайка за яких двадцять кроків од пагорба, коли це у тому гайку чи за ним щось рвонулося і пустилось бігцем серед дедалі тихшого тріску галуззя; заціпенівши, він стояв з кілька секунд, аж поки втікач почав заглиблюватись у гущавину, — стояв із роззявленим ротом, зачудований, ще не ймучи віри, хоч уже все зрозумів, і' тільки повертав голову на тупіт невидимих ніг. Та ось він крутнувся на місці, стрибнув і навдивовижу моторно й прудко помчав не на самий звук, а ніби рівнобіжно до нього, поміж дерев та кущів; продершись крізь хащі, він устиг ще побачити, як у дедалі бурхливішому розливі блідої зоряниці втікач, мов олень, летить полем до далекого, ще затопленого нічною темрявою лісу.
Він здогадався, хто це, ще перше ніж повернувся в чагарі, звідки його вигнав, а вже там, зупинившись, на власні очі побачив у багнищі сліди босих ніг своєї дочки, де вона сиділа навпочіпки, — впізнав їх незгірше, ніж сліди свого мула чи собаки, і все стояв над ними, придивляючись, але вже нічого не бачив. Он воно як! Що ж, навіть коли б у нього ще був час (мине якась година — і на нивках уздовж видолинка з’являться негри з мулами), навіть коли б він мав надію, що встигне знищити всі сліди розкопок під пагорбом, однак уже не варто було перевозити самогонний апарат до іншої схованки. Хай він, навпаки, лишається тут, скажімо, тільки трохи присипаний землею і так недбало прикиданий гілками, що просвічуватиме крізь них, хай ті, хто прийде сюди копати — а тепер вони прийдуть неодмінно, — натраплять на нього відразу ж; тоді вони не зачіпатимуть пагорба, видобудуть із землі свою знахідку й заберуться геть. Нехай! Тут усе ясно, як божий день. Джорджу Вілкінсові таки доведеться зникнути. Доведеться вирушити в дорогу ще до наступного ранку. II