Повечерявши, він відсунув од столу стілець і підвівся. Ще раз, не грізно, але все ж таки холодно глянув на похнюплену голову дочки, на її загадкове обличчя. Проте озвався не знати до кого: чи то до неї, чи до дружини. Його слова могли бути звернені так само до одної, як і до другої, чи до них обох, чи просто до стіни.
— Я пішов.
— Куди тебе несе проти ночі? — спитала дружина. — Протовкся у тій долині аж до рання! А повернувся, то встиг хіба що коней запрягти та виїхати в поле через добру годину після сходу сонця. Тобі треба виспатись, якщо хочеш зорати оту латку над струмком, бо як містер Раз…
Він уже не чув її, був надворі. Землю облягла ніч. Піщана дорога стелилася блідо, невиразно під безмісячним небом, яким воно буває в пору сівби. Трохи перегодом, ідучи нею, він поминув ту саму нивку, що збирався засіяти бавовником, тільки-но озвуться дремлюги. Якби не Джордж Вілкінс, він давно упорав би її: і виорав би, й угноїв. Та дарма, незабаром це вже скінчиться. Ще десять хвилин — і він однаково що вкине монету в проріз автомата — той, правда, не сипне йому одразу дзвінким золотим дощем, та Лукес цього й не просить, і не хоче; він заходиться коло скарбу сам, аби лиш дали йому спокій, не викрили його таємниці. Така робота, навіть цілонічна, хоч би й довелося самотужки розкопати півпагорба, — його не лякає. У свої шістдесят сім років він був міцніший за декого вдвічі молодшого, а десять літ тому ще здужав робити день і ніч. Одначе тепер він працюватиме тільки потемки. Йому трохи жаль було кидати фермерство. Він кохався в ньому, тішився своїми нивками й залюбки обробляв їх, неабияк пишаючись тим, що має добрий реманент і вправно орудує ним, однаково зневажаючи як погане знаряддя, так і абияку роботу, — це засвідчувала хоча б і купівля найкращого, якого тільки вдалося знайти, казана, коли він почав гнати віскі; тепер він пригадував, скільки йому коштувала ця обміднена посудина, ще з більшою досадою, ніж будь-коли раніше, бо треба було свідомо нею пожертвувати. Він навіть визначив, як саме, якими словами після залагодження першої справи повідомить Едмондса про свою ухвалу облишити фермерство: в його літах, мовляв, уже пора на спочинок, отож нехай Едмондс його землю віддасть комусь іншому, хто й збере цьогорічний урожай. «Гаразд, — скаже Едмондс. — Тільки ти не сподівайся, що я надаватиму твоїй родині житло, постачатиму вас дровами й водою, якщо ви не оброблятимете землі». І він відповість йому, коли до цього справді дійде, а таке цілком можливе, бо син Зека Едмондса — він, Лукес, твердитиме це до самого скону — далеко гірший за свого батька, так само, як вони обидва, разом узяті, були далеко гірші за старого Каса Едмондса, — він відповість: «Гаразд. Я винайму у вас хату. Називайте ціну, й щосуботи увечері я платитиму вам, доки мені не набридне тут сидіти».
Але це влаштується само собою. Найперша й найголовніша — та справа. Сьогодні вранці, тільки-но повернувшись додому, він мав намір спочатку вдатися до самого шерифа, щоб запевнити собі цілковитий успіх на випадок, якби Едмондс обмежився лише тим, що знищить Джорджів апарат та негайно вижене Джорджа з околиці. Бо тоді Джордж і далі тинявся б десь поблизу, хіба не показувався б на очі Едмондсові; позбавлений будь-якої роботи на плантації, не кажучи вже про змогу гнати віскі, він знічев’я швендяв би скрізь цілими ночами й був би ще небезпечніший, ніж досі. Але потім він подумав: краще, коли заява надійде від Едмондса, білого, бо Лукес для шерифа тільки негр, і вони обидва, шериф і Лукес, добре це знають, хоч тільки один з них усвідомлює, що шериф для Лукеса — звичайний собі селюк, який не має жодних причин пишатися своїми предками, а тим паче надії пишатися своїми нащадками. Якщо ж Едмондс вирішить уладнати цю справу полюбовно, без допомоги поліції, то Лукес у Джефферсоні завжди знайде, кого повідомити, що про самогонний апарат на плантації Керазерса Едмондса знає, крім нього з Джорджем Вілкінсом, ще й сам Керазерс Едмондс.
Він увійшов у широку браму; від неї в’їзна алея, звернувши вбік, вела на пагорб, де між дубами та кедрами ще здалеку було видно електричне світло, перед яким мерк вогонь найяскравіших гасових ламп, — тим часом воно осявало вікна дому, чий теперішній власник був далеко гірший від давніших його мешканців, що задовольнялися, власне, лампами, а то й свічками. У стайні для мулів стояв тепер трактор, теж річ недозволенна для Зека Едмондса, а в спеціально спорудженій повіточці — автомобіль; туди старого Каса не заманили б і медом. Але це вже належало до давніх літ, давніх часів, ті люди були кращі від теперішніх; він сам, Лукес, залічував себе до них, ставлячи себе поруч із старим Касом, не тільки майже ровесником йому, а й близьким за духом — зіставлення таке ж слушне, як і парадоксальне: старий Кас був Маккасліном лише по матері (ба й прізвище мав інше), а Лукес — по батькові, а проте перший з них був законний власник землі з усіма правами на неї, другий же тільки користувався землею без ніяких юридичних прав. Так, ті люди були кращі: от хоча б старий Кас — щоправда, він Маккаслін лише по матері, але мав у своїх жилах доволі крові старого Керазерса Маккасліна, аби відняти землю в законного її спадкоємця тільки тому, що хотів нею володіти й знав, що зуміє краще дати їй раду, — досить дужий, досить безоглядний, досить споріднений внутрішньо зі старим Керазерсом; навіть Зек, уже не той, що його батько, але, на думку Лукеса, — Маккасліна по чоловічій лінії, — настільки рівня йому, Лукесові, що одного ранку, сорок три роки тому, Лукес навіть мав намір убити його й схаменувся лише тоді, коли, давши лад усім своїм справам, як той, хто й собі готується до смерті, став з голою бритвою в руці над сонним білим.