— Я прийшов по жінку. Вона потрібна мені в домі.
А далі… такого вже він і в голові не покладав. Але слова самі зірвалися з уст, бо збігло ж майже півроку, а він усе ще пильнував домашнього вогнища, що мало палати в коминку, доки йому чи Моллі вистачить сили підкладати дрова, щоночі сидів перед ним сам-один, сидів цілу весну й літо, нарешті якось уночі, оскаженівши, осліпнувши з люті, схопив у нестямі кедрове цебро, повне води, й уже замірився ним на вогонь, та дивом стримався і поставив цебро знов на ослінчик, ще тіпаючись мов у пропасниці, навіть не пам’ятаючи, як його звідти взяв… далі він сказав:
— Ви, певно, думали, що я залишу її тут, га?
Білий сидів у кріслі. Віком він годився Лукесові в брати — мало не в близнюки. Недбало відкинувшись на спинку, він пильно поглянув на Лукеса.
— Овва, — сказав білий спокійно. — То ось ти що надумав. За кого ж ти мене маєш? І чи не занадто ти високої думки про себе?
— Я чорний, — промовив Лукес. — Але я ще й чоловік. І не просто собі чоловік. Те саме причандалля, що зробило твою прабабу, зробило й мого батька.
— Овва! — повторив Едмондс. — Ніколи я не думав, що божитимусь чорному. Але, їй-богу…
Лукес уже рушив був до дверей. Та зненацька обернувся. Едмондс тепер стояв. Погляди їхні схрестилися, проте якусь мить Лукес не бачив його.
— Божіться комусь іншому! — процідив він крізь зуби. — Щоб сьогодні ввечері вона була вдома. Затямили?
Уже повернувшись у поле, до плуга, покинутого серед гонів, Лукес раптом упіймав себе на думці, що його знову пориває кудись іти: до плантаційної комори, до особняка, абикуди, де можна застати білого, навіть до його спочивальні, якщо доведеться, тільки б зустрітися з ним віч-на-віч. Мул стояв у збруї, прив’язаний до дерева. Він знову запріг його в плуг і заходився орати. Щоразу, як він повертав наприкінці гонів, на видноколі виринала Лукесова хата. Однак він і не глянув у той бік, хоч і здогадався, що вона вже знов удома, навіть коли з бовдура почав витися свіжий димок — уперше о цій порі майже за півроку; він не глянув туди й ополудні, коли дружина попід огорожею прийшла з відерцем та накритою сковорідкою і зупинилася, дивлячись на нього якусь мить, а потім поставила відерце та сковорідку долі й пішла геть. Згодом повільно й мелодійно забемкав плантаційний дзвін — вибив полудень. Лукес випряг мула, напоїв його і нагодував і лише тоді, точнісінько як і перше, попрямував до залому плоту, де стояв полуденок — теплі ще перепічки на сковорідці та пів лудженого відерця молока; відерце було з-під смальцю й вилискувало від чищення та тривалого вжитку, як старе срібло.
Та ось уже закінчено і пообідню роботу. Лукес одвів Едмондсового мула до стайні, нагодував його й повісив упряж до завтра на кілочок — звичайне її місце. Нарешті, вертаючись путівцем зеленого літнього надвечір’я, коли в повітрі плавали мерехтливі блищаки й раз у раз хором озивалися дремлюги, а жаби плюхали та кумкали вздовж потоку, він уперше поглянув на свою хату, на тонкий султанчик вечірнього диму, застиглий над бовдуром, — і груди його задихали дедалі бурхливіше, напинаючи вицвілу сорочку, аж та мало не тріскала в петельках. З такою наругою він змириться хіба що на старість. А втім, ні, ніколи — хай би він дожив і до ста років, забув її обличчя і ймення, як і ймення білого та своє власне. «Мені доведеться його вбити, — вирішив він, — або ж забрати її і податися геть».
На мить у нього майнула думка піти до білого й повідомити, що вони з дружиною вирушають зараз же, цього ж вечора, негайно. «Але я можу взяти гріх на душу, як побачу його зараз, — подумав він. — Я вже вирішив податися геть, а як побачу його, стрінуся з ним оце тепер, то можу передумати. Добрий же з мене чоловік! Він півроку тримає її у своєму домі, й мені байдуже, а коли він відсилає її назад, я вбиваю його. А це ж однаково, що заявити прилюдно, на повен голос: він відіслав її назад не тому, що послухав мене, — просто вона йому вже набридла».
Лукес відчинив хвіртку в огорнутому сірим присмерком паркані. Цей паркан він поставив своїми руками ще тоді, як подружжя дістало хату від старого Каса, і сам-таки вимостив наношеним із поля камінням доріжку через голе подвір’я, яке дружина, бувало, щоранку замітала лозовим віником, згортаючи чистий пил у мудровані візерунчасті лінії, що вилися між квітниками в обрамленні з грузу, битих пляшок, порцелянового череп’я і скалок кольорового скла. Цієї весни вона коли-не-коли навідувалась, щоб доглянути квітники, тож ті цвіли, як звичайно, — невибагливі яскраві квіти, що їх так любило її і його плем’я: щириця і соняшник, канни і мальви, — але з минулого року доріжки поміж ними були неметені. «Так, — подумав він, — доведеться його вбити або покинути ці краї».