Лукес увійшов до сіней, а звідти до хати, де два роки тому розпалив вогонь, що мав пережити їх обох. Опісля він не завжди міг пригадати, що саме сказав, ступивши на поріг, проте ніколи не забував, з якою люттю, подивом і недовірою водночас подумав: «Хай йому абищо, їй досі було й невдогад, що я здатний щось запідозрити». Дружина сиділа перед коминком, де варилася вечеря, й тримала на колінах дитину, долонею затуляючи їй личко від світла й жару, — дрібна вже й тоді, за багато років до того, як її тіло — навіть, здавалося, й кості — почало всихати й мізерніти. Він став над нею, дивлячись на дитя, не своє, а біле, на те, як воно тицяється носиком у темну, набубнявілу грудь не Едмондсової, а його власної і вже втраченої дружини; його охопила лють, що син білого має заступати його рідного, і він з голосним криком, розчепірюючи пальці, мов пазурі, простиг руки до маляти, але вона рвучко схопила його за зап’ясток.
— А де наш? — закричав він. — Де мій?
— Спить онде в ліжку! — показала вона. — Можеш піти поглянути!
Та він і далі стояв над нею нерухомо, а вона не випускала його зап’ястка з лещат своїх пальців.
— Не могла ж я покинути його дитяти! Сам знаєш. Мусила взяти з собою!
— Не бреши! — визвірився він. — Не кажи мені, буцім Зек Едмондс знає, де воно.
— Знає! Я сказала йому!
Він випручнув свій зап’ясток, відкинувши дружинину руку; тихо клацнули зуби, коли відштовхнута долоня вдарила її у підборіддя, і він побачив, як вона підносить руку собі до вуст, але рука опадає знов.
— Так тобі й треба, — мовив він. — Зараз у тебе поллється кров, але хіба вона твоя? Хіба ти не зрадила свою кров?
— Дурень, — закричала вона. — О боже ж мій, боже, — забідкалася раптом. — Гаразд. Я віднесу його. Вже й сама збиралася. Тітка Тісбі може загорнути йому в ганчірочку цукру…
— Ні, ти не понесеш, — сказав він. — І я теж ні. Гадаєш, Зек Едмондс сидітиме спокійно, повернувшись додому і викривши пропажу? Ні! — вигукнув він. — Я ходив до його оселі по свою жінку. Хай же він прийде до мене по свого сина!
Він чекав на ганку, йому було видно, як по той бік долини мерехтить світло в будинку Едмондса. «Ще не повернувся, — подумав він, дихаючи поволі, розмірено. — Спішити нікуди. Хай-но він почне. А я вже докінчу. І тоді — по всьому. Все буде гаразд». Потім світло згасло. Він став спокійно проказувати вголос: «Зараз. Зараз. Не може ж він так хутко сюди дійти». Він примовляв так іще довго, хоч і розумів, що той уже встиг би обернутися сюди й назад щонайменше з десять разів. А тоді йому здалося, наче він знав із самого початку, що Едмондс не прийде, ба не мав у цьому ані найменшого сумніву, ніби оце зараз був у домі білого й бачив, що той і собі жде, втупивши очі в його, Лукесову, хату. Нарешті він зрозумів, що білий навіть ждати не жде, й відчув себе так, наче стояв уже в його спальні, дослухаючись до тихого віддиху сонного і тримаючи в руці розімкнуту бритву над безборонним, байдужим до небезпеки горлом.
Він знову ввійшов до хати — у кімнаті в ліжку спала його дружина з двома немовлятами. Вечерю, що варилася в коминку ще тоді, як він зайшов сюди смерком, досі не знято з вогню, рештки її давно википіли й звугліли, а тепер уже чи й не зовсім прочахли серед пригаслого приску. Він одставив каструльку та кавник набік, потім цурпалком прогорнув попіл у кутку, оголюючи черінь, і послиненим пальцем торкнувся однієї з цеглин. Вона була гаряча, щоправда, не пекла, не палила, проте мала в собі якийсь затамований, захований у надрах жар, згусток отих двох років, коли над нею безнастанно гуготів вогонь, згусток не вогню, а самого часу, і, здавалося, вона не охолоне, хоч би вогонь і погас, хоч би її й поливали водою, бо охолодити її може тільки час. Він підважив цеглину лезом ножа, вишкріб з-під неї теплу глину й видобув невеличку металеву скриньку, що майже сто років тому була особистою власністю його білого діда, Керазерса Маккасліна, потім вийняв із неї вузлик, туго напханий монетами, — він почав їх відкладати, не маючи ще й десяти років, і на деяких з них стояла дата трохи не з часів Керазерса Маккасліна. Дружина, облягаючись на ніч, скинула тільки черевики. (Він упізнав їх теж. Вони належали білій жінці, чиє життя і смерть — то тільки омана). Він поклав зав’язані у вузлик гроші в один з них, підійшов до горіхового комода, весільного подарунка Айзека Маккасліна, і вийняв із шухляди бритву.