— Держить казан у яру, що за Старим Західним полем. А якби вам захотілося знайти й віскі, зазирніть у нього на кухні під мостини.
— Самогонний апарат? — здивувався Едмондс. — На моїй землі? — І враз закричав: — Хіба я не товкмачив усім тутешнім чоловікам, жінкам та дітям, що зроблю, коли знайду на своїй землі бодай краплину самогону?
— Мені про це можете не нагадувати, — сказав Лукес. — Я живу тут від самого народження, жив тут іще до вашого тата. Й ані ви, ані він, ані старий Кас зроду не чули, щоб я мав діло з якимось спиртним, хіба що на різдво Моллі одержувала від вашого тата, а потім од вас пляшку фабричного віскі.
— Знаю, — притакнув Едмондс. — І хотів би думати, що Джордж Вілкінс… — він раптом змовк. А за хвилину повів далі: — Чи мені так здається, чи я справді чув, ніби Джордж хоче побратися з твоєю дочкою?
Повагавшись якусь мить, Лукес відповів:
— Атож.
— Ха! — вигукнув Едмондс. — Отже, ти гадав, що як сам викажеш Джорджа, поки того не застукали на гарячому, то я звелю тільки потрощити його казана й вилити віскі, а тоді про все забуду?
— Я не знав напевно, як воно обернеться, — буркнув Лукес.
— Ну то тепер ти знатимеш, — сказав Едмондс. — І Джордж теж дізнається, хай-но шериф… — І він зник у будинку.
Лукес дослухався до його твердої, гнівної, швидкої ходи, а потім — до протяглого, несамовитого скреготу телефонної ручки. Нарешті він перестав напружувати слух — стояв непорушно в сутінках і, кліпаючи очима, міркував: «Клопоти, клопоти. Чи думав я коли про таке, чи гадав?..»
Едмондс повернувся.
— Усе гаразд, — сказав він. — Тепер можеш іти додому. Гайда спати. Я знаю: до тебе говорити все одно що до глухого, але я хотів би завтра надвечір бачити твою південну латку біля видолинка засіяною. Сьогодні ти ворушився так жваво, мовби тиждень не спав. Що ти робиш ночами — не знаю, знаю тільки одне: хоч яким би ти почувався молодим, ти вже застарий, аби гасати, мов той кіт, по околиці за дівчатами.
Лукес поплентався додому. Тепер, коли вже по всьому, коли справу залагоджено, він відчув себе й справді дуже стомленим. Здавалося, хвилі тривоги, образи, гніву й страху, напливаючи по черзі протягом десяти днів і вилившися, зрештою, в гарячкову активність минулої ночі, а також минулих півтори доби, коли він навіть не скидав своєї одежини, одурманювали його й забивали навіть утому. Але тепер уже все гаразд. Щоправда, за приємну хвилину, пережиту останньої ночі, він приплатився відчутною кволістю, та якщо вона навіть не зникне за наступних десять днів чи й два тижні, йому однаково не випадає нарікати. Потім він пригадав, що не сказав Едмондсові про свою постанову покинути фермерство, не сказав, що землю, яку він досі обробляв, треба віддати в оренду комусь іншому, хто б зібрав з неї для Едмондса врожай. Але це, можливо, й на краще; можливо, одної-однісінької ночі йому вистачить, щоб знайти решту грошей з такого великого глека, і він зможе ходити коло землі й збіжжя просто за давньою звичкою, знічев’я. «Якщо мене й далі не змушуватиме поважніша причина, — подумав він, стиснувши зуби. — Адже я ще, либонь, не впіймав свого щастя, щастя запізнілого, бо багатство приходить до мене аж у шістдесят сім років. Може, на старості літ воно вже й не буде мені потрібне».
У хаті панував морок, лише в спальні ледь жевріло в коминку. У кімнаті через сіни, де спала дочка, теж було темно. Й напевне порожньо. Як він і сподівався. «Що ж, Джордж Вілкінс має право ще на одну ніч у жіночому товаристві, — подумалось йому. — Завтра він попаде туди, де, чував я, вже не матиме змоги ним утішатися».
Коли він лягав спати, дружина запитала спросоння:
— Де ти був? Учора носило цілу ніч по дорогах. Сьогодні теж, а земля аж плаче за зерном. Стривай, ось містер Раз… — І вмовкла, так і не прочумавшись.
За якийсь час він прокинувся. Вже звернуло за північ. Він лежав під ковдрою на матраці, набитому кукурудзяним лушпинням. Може статися, облава вже почалась. Лукес знав, як вони це роблять, — білий шериф із митниками та своїми заступниками: витягши пістолети, вони скрадаються і повзуть поміж кущів навколо казана, нюшать і хекають, як ті хорти, біля кожного пенька та вибоїни, аж поки не познаходять усіх коновок та барилець і не повідносять їх до автомобіля; може, вони навіть ковтнуть раз-другий, зігріваючи кров у таку холодну ніч, а тоді вже повернуться до самогонного апарата й чекатимуть навпочіпки, доки, нічого не підозрюючи, з’явиться Джордж. Він не тріумфував, ані зловтішався. Навіть відчув до Джорджа щось схоже на симпатію. «Він ще молодий, — міркував, — і не сидітиме за гратами довіку». Як на Лукеса, то він дав би йому два тижні, не більше. «Рік чи два одсидіти в такому віці — дрібниця. А випустять його, то, може, знатиме вже, чиїй дочці задурювати голову».