Потім він заснув, а коли прокинувся знову, то побачив дружину; схилившись над ним, вона термосила його й репетувала на все горло.
Ще тільки-но займалося на світ. У сорочці й спідніх він вибіг слідом за нею на задній ганок. Під ним лежав латаний-перелатаний, весь потовчений самогонний апарат Джорджа Вілкінса; а на самому ганку вишикувалася ціла батарея сулій, дзбанів, барилець та всякого іншого начиння разом із заржавілою п’ятигалоновою каністрою з-під бензину, збільшеною в його переляканих, ще сонних очах до таких розмірів, що, здавалось, рідиною з неї можна було б виповнити десятифутове корито для коней. У суліях він побачив навіть блідий, безбарвний напій, у якому ще плавали клаптики кукурудзяного лушпиння, що їх Джорджів помічник досі не повиймав.
— Де була сьогодні вночі Нет? — заволав він. І схопивши дружину за плечі, став трясти. — Де була Нет, га?
— Вийшла зразу за тобою! — виправдовувалась дружина. — Подалася слідком, як і позавчора! А ти що, не знав?
— Тепер уже знаю, — зітхнув Лукес. — Візьми-но сокиру! — звелів. — І потрощи оце все! Вже ніколи його прибирати!
Але й трощити вже було ніколи. Жодне з них і поворухнутись не встигло, як із-за причілка в супроводі свого заступника вийшов шериф округи — здоровило, гладун. Він, мабуть, і досі був злий, що всю ніч пробув на ногах.
— Хай йому чорт, Лукесе, — мовив він. — А я думав, у тебе більше клепок у голові.
— Це не моє, — відповів Лукес. — Самі знаєте, що не моє. Бо тоді б навіщо я виставляв усе це надворі? Джордж Вілкінс…
— Джордж Вілкінс хай тебе не обходить, — урвав його шериф. — Він теж у моїх руках. Уже сидить в автомобілі з твоїм дівчиськом. Іди надінь штани. Поїдемо до міста.
Через дві години Лукес був уже в комісаріаті при федеральному суді Джефферсона. З непроникним, як і раніше, обличчям, злегка поморгуючи очима, він дослухався до важкого дихання Джорджа Вілкінса, що сидів поруч, і до голосів білих.
— Хай йому біс, Керазерсе, — сказав комісар. — Звідки взялися ці африканські Монтеккі й Капулетті? Часом не з пекла?
— А ти поспитай у них! — вибухнув Едмондс. — Поспитай у них самих! Вілкінс і Лукесова дочка хочуть побратися. А Лукес чомусь і слухати про це не бажає. О, здається, я вже розумію чому. Приходить він учора ввечері до мене й каже, що Джордж жене самогон на моїй землі, каже так через те, — і Едмондс знову закричав, навіть не передихнувши, — що збіса добре знав, як я поведуся, адже я роками товкмачив усім чорним з моєї плантації, що зроблю з тим, у кого знайду бодай краплю тієї проклятущої самогонки…
— Так, так, — кивав головою комісар, — гаразд, гаразд. Отже, ти зателефонував шерифові…
— І ми про все дізналися… — закінчив заступник шерифа, чолов’яга теж нівроку, хоч своїми габаритами кругом поступався шерифові, балакучий, забрьоханий майже по коліна і теж трохи знервований та змарнілий. — Ми подалися туди, й містер Раз сказав нам, де шукати. Але в яру, куди він спрямував нас, не було ніякого апарата, тож ми сіли й прикинули в думці, де б ми самі сховали його на місці чорного з плантації містера Раза, потім пішли перевірити й справді побачили його там. Він був вичищений, старанно розібраний і до половини закопаний у землю й прикритий гіллям під пагорбом у видолинку. Та вже світало, тож ми вирішили повернутися до Джорджевої хати й за порадою містера Раза зазирнути там під мостини на кухні, а тоді погомоніти трохи з Джорджем. Ми прийшли туди, але ні Джорджа, ні когось іншого там не застали, під мостинами теж було порожньо, тож ми подалися знову до містера Раза спитати, чи він не помилився будинком; тим часом уже майже зовсім розвиднилось, і ми були за якихось сто ярдів од Лукесового дому, аж гульк! — бачимо, як узгір’ям туди чешуть Джордж із дівчиною, і в обох по галоновому глеку в кожній руці, та поки ми встигли до них добігти, Джордж розтрощив ті глеки об коренище дерева. Лукесова жінка тим часом зчинила в домі гвалт, ми забігли туди з затилля і бачимо: у Лукеса на задвірку стоїть самогонний апарат і близько сорока галонів віскі на кухонному ганку, наче на продаж, а Лукес у спідніх та в сорочці навипуск стоїть там і репетує: «Візьми сокиру й усе це потрощи! Візьми сокиру й усе це потрощи!».
— Так, — промовив комісар. — Але кого ж ви оскаржуєте? Ви поїхали ловити Джорджа, а всі ваші свідчення, бачу, проти Лукеса.