Лукес, на відміну від багатьох інших персонажів-негрів у Фолкнера, не тільки колоритна, а й цільна особистість, сильна характером. Усвідомлення власної гідності, своєї простої людської рівності з білими — визначальне у поведінці Лукеса. Разом з тим важко не помітити, що «чорно-білі» взаємини на плантації Фолкнер удекоровує патріархальним флером, від якого письменник так і не зміг до кінця звільнитися: адже Лукес протистоїть білим не лише як негр, а і як Маккаслін — Едмондсам, а білий господар, принаймні щодо частини своїх орендарів, почуває себе чимось на взірець старшого в роді.
Вартий уваги і образ Моллі, Лукесової дружини. Давно зауважено, що багато образів негритянок у творах Фолкнера, серед них і Моллі, — хоч які вони симпатичні й благородні, —надміру традиційні: основна їх функція в житті зводиться до самовідданого слугування білим, навіть ціною відмови від особистого щастя. І водночас саме їм, як носіям людяності й самопожертви, дозволяє письменник чинити моральний суд над білими. За прототип цих образів великою мірою правила Фолкнерові постать негритянки Кароліни Барр, яка доглядала три покоління дітей у роду Фолкнерів і якій він присвятив цю книгу. Одна з найдорожчих осіб у найближчому оточенні письменника, вона помітно вплинула і на усталення його морально-етичних поглядів, і на розуміння ним негритянської проблеми. «Вона була першою людиною, яку я пам’ятаю не тільки як особистість, а і як приклад для моєї поведінки, як гарантію моєї безпеки, джерело живих і незмінних почуттів та любові… Від неї я навчився казати правду, бути стриманим, виявляти співчуття до слабих і повагу до старих», — сказав Фолкнер над труною своєї няньки.
Третє оповідання, «Чорний блазень», майже єдиний у Фолкнера твір, дія в якому відбувається виключно в негритянському середовищі. Більше того, це оповідання — унікальна для нього спроба показати образ чистокровного негра наче зсередини, крізь призму його власних почувань.
«Чорний блазень» сюжетно не пов’язаний з рештою книги. Композиційну виправданість його як складової частини цього своєрідного «роману в новелах» можна бачити в тому, що воно немовби суворо реалістична антитеза до дещо «полегшених» попередніх історій. А в цілому перші три оповідання створюють належну (хоч і зміщену в часі) перспективу, у світлі якої переконливішим стає вибір Айком своїх життєвих позицій.
Наступні три твори — «Давні люди», «Ведмідь» і «Дельта восени». Цю мінітрилогію у складі книги об’єднано як постаттю Айка, так і темою полювання, природи.
«Давні люди» і «Ведмідь» знову повертають нас у минуле, у 80-ті роки XIX сторіччя, коли над річкою ще існували правічні ліси, заселені ведмедями й пумами, вовками й оленями, коли люди ще знали міру у втручанні в природу. Та мало не простопадна стіна, якою підносилися за жалюгідними людськими нивками кукурудзи й бавовнику густі неприступні зарості пущі, уявлялася підліткові Айку наче межею між цивілізацією і дикою природою, межею, потойбіч якої людина скидає пута умовності й штучності, і де вартість людини визначається в зовсім інших категоріях, ніж майно чи соціальна ієрархія.
Живі подробиці повсякденного мисливського побуту і сцени щорічного полювання на старого дужого ведмедя, що немов уособлював прадавню силу й безсмертність дикої пущі, виростають до місткого символу людського життя, узгодженого з природою. А загибель його, узагальнено беручи, відображає відступ природи під натиском бездушної і бездумної цивілізації. Не випадково в кінцевих епізодах «Ведмедя» Айкові, вже юнакові, бачиться, що поїзд-товарняк, колись такий нешкідливий, майже іграшковий, тепер несе з собою в пущу, приречену на вируб, дамоклів меч неминучої руїни. Але й відплати теж, бо, знищуючи дику природу, людина підриває основи власного існування на планеті: «Люди, які знищили її (пущу), самі накликають на себе покару», — скаже згодом Айк Маккаслін. Вагомість цих слів-попереджень про обов’язок людини перед природою і перед самою собою сьогодні ще й актуальніша, ніж будь-коли.
Туга й смуток бринять у голосі письменника, що говорить про плюндрування хижацькою капіталістичною цивілізацією середовища людського існування. Проте Фолкнер не обстоював ні ідеї «нульового розвитку», ні повороту до первісної природи. «Я не підтримую ідеї повернення. Бо як тільки розвиток зупиниться, життя помре. Воно повинне розвиватися, і ми повинні нести з собою весь мотлох наших помилок, наших оман. Ми повинні усувати їх, але не повинні повертатися до тих ідилічних умов, коли ми нібито були щасливі, не знали ні тривог, ні гріха. Ми повинні нести ці тривоги й гріхи з собою, і в міру просування вперед вилікуватися від них». Так Фолкнер сказав в одному інтерв’ю, але подібні погляди він послідовно виражав і мовою художніх образів. Фолкнерова ідея руху в майбутнє через усвідомлення необхідності усувати помилки минулого стосується як екологічних проблем (злочин проти природи), так і соціально-етичних (злочин проти людини). Власне, це дві сторони однієї медалі — асе у світі взаємопов’язане.