— Було два самогонних апарати, — пояснив заступник шерифа. — І Джордж, і ця дівчина — обоє присягають, що Лукес ось уже двадцять років жене й продає віскі, просто там, на задвірку в Едмондса.
Звівши очі, Лукес на мить зустрівся з похмурим Едмондсовим поглядом, не докірливим і вже навіть не здивованим, а нещадним, сповненим лютого обурення. Він знову одвів їх убік і, кліпаючи, слухав, як поруч нього, наче поринувши в безодню сонного забуття, важко дихає Джордж Вілкінс і як перемовляються білі.
— Але ж ви не виставите свідчити проти нього його власну дочку, — зауважив комісар.
— Зате ми виставимо Джорджа, — сказав заступник шерифа. — Джордж йому ніякий не родич. Не кажучи вже про те, що в такій халепі Джорджеві доведеться добре крутити мозком, щоб вибрехатися.
— Це вже справа суду, Томе, — озвався шериф. — Я пробув цілу ніч на ногах і ще досі не снідав. Приставив вам арештанта, тридцять-сорок галонів речового доказу і двох свідків. Час кінчати з цим.
— По-моєму, ти приставив двох арештантів, — заперечив комісар і заходився писати щось на папері. Кліпаючи очима, Лукес пильнував, як рухалась його рука. — Я притягаю до відповідальності їх обох. Джордж може свідчити проти Лукеса, а ця дівчина — проти Джорджа. Вона теж ніяка не родичка Джорджеві.
Лукес міг би спокійнісінько внести заставу за себе й Джорджа, навіть не змінюючи першої цифри у своєму банківському рахунку. Проте чек на сплату обох сум замість нього підписав Едмондс, і всі четверо вернулися до Едмондсового автомобіля. Цього разу за кермо сів Джордж; Нет примостилася біля нього. Додому звідси було сімнадцять миль, і Лукес усю дорогу трусився на задньому сидінні поруч похмурого, навіженого білого, не маючи нічого перед очима, крім двох голів попереду — дочки, що забилася в куток якнайдалі від Джорджа та так ні разу й не озирнулася, і Джорджа в заношеному брилі, збитому на праве вухо, що надавало йому такого вигляду, ніби він не сидів, а й досі хвацько чимчикував.
«Добре, що хоч не шкірить зубів, як завжди, коли впіймає на собі чийсь погляд», — сердито подумав Лукес.
А втім, у випадку з Джорджем і це вже не мало значення. Тож Лукес лишився в машині, коли та зупинилася перед в’їзною брамою, і проводжав очима доньку, що вистрибнула з дверцят і прудкіш від сполоханої лані помчала стежкою до його хати, як і досі, не озираючись, так ні разу й не глянувши на нього. Потім вони поїхали далі, до загороди для мулів, звідти до стайні, й він, висівши з Джорджем з машини, знову відчув на своїй потилиці Джорджеве дихання. Едмондс, пересівши за кермо, висунув голову у віконце й глипнув на них обох.
— Беріть своїх мулів! — кинув він. — Якої ви трясці чекаєте?
— Я думав, може, ви щось хочете сказати, — озвався Лукес. — То виходить, свідчити в суді родичам оскарженого не дозволяється?
— Ти на це не розраховуй! — нагримав на нього Едмондс. — Джорджеві дозволяється свідчити скільки завгодно: він ніякий тобі не родич. І нехай не забуває, що й Нет йому ніяка не родичка, і їй теж дозволено свідчити скільки завгодно. Я знаю, що оце тобі засіло в голові. Але ти задовго огинався. Якщо Джордж і Нет спробують зараз придбати дозвіл на шлюб, то це десь найпевніш погубить вас обох, тебе й Джорджа. Зрештою, бий його нечиста сила, я сам запроторю вас обох за грати, тільки-но ви станете перед судом. А тепер чеши на своє південне поле, що біля видолинка. І боронь тебе боже не послухати хоч цей єдиний раз моєї поради: не йди з поля, поки не впораєш усієї роботи. А захопить вечір — дарма. Я надішлю туди когось із ліхтарем.
Він, проте, упорався до смерку; зрештою, це відповідало його власному намірові. Вернувшись до стайні, напоїв мулів, почистив їх, поставив у стійло й нагодував, поки Джордж управився розпрягти своїх. Потім вийшов на путівець і в вечоровому присмерку рушив додому. Вітру не було, над бовдуром його хати вився дим — жінка варила вечерю. Йдучи повагом і не озираючись, покликав:
— Джордже Вілкінс!
— Я тут, сер, — озвався позаду Джордж. Вони йшли — один попереду, а другий позаду — на відстані якихось п’яти футів, майже нога в ногу.
— Чого ти, власне, хотів домогтися?
— Я й сам не знаю, сер, — відповів Джордж. — Це не так моя вигадка, як Нет. Ми не хтіли завдавати вам анінайменшого клопоту. Вона сказала: мо’, як ми перенесемо апарат відтіля, куди ви з містером Разом направили шерифів, а ви побачите його у себе на задньому ганку, то мо’, коли б ми зголосилися допомогти вам його здихатись, поки вони доберуться туди, то мо’, ви б таки передумали та позичили нам грошей… чи то пак, дали нам своє благословення.