— Ха! — вигукнув Лукес, простуючи далі. До нього вже долинали пахощі смаженого м’яса. Дійшовши до хвіртки, він обернувся. Джордж зупинився теж, худорлявий, тонкий у стані, як оса, чепуристий навіть у своєму вицвілому комбінезоні й поганенькому, хвацько збитому набакир брилі.
— Виходить, у халепу вскочив не тільки я, а й ще дехто.
— Еге ж, сер, — погодився Джордж. — Виходить, що так. Думаю, для мене це стане доброю наукою.
— Будемо сподіватися, — сказав Лукес. — У Парчмені ти матимеш доволі часу, щоб затямити її навіки, — опріч тих годин, коли працюватимеш на бавовниковій, кукурудзяній, а може, ще й якійсь іншій плантації.
Вони перезирнулися.
— Еге ж, сер, — сказав Джордж. — Надто, коли ви там мені помагатимете.
— Xa! — вигукнув Лукес. І покликав, не повертаючи голови й не підносячи голосу: — Нет!
Він навіть не глянув у бік хати, коли дівчина стала наближатися стежкою, — боса, в чистому вицвілому ситцевому платтячку і в яскравій хустці. Обличчя їй набрякло від сліз, але в голосі звучав радше виклик, ніж істерія.
— То не я сказала містерові Разу, щоб подзвонив шерифам! — закричала вона.
Він уперше звів на неї очі. Під його поглядом навіть її бунтівничий запал почав гаснути, поступаючись місцем якійсь насторозі й розмислові. Лукес побачив, як стріляє Нет очима за його плечі, де стояв Джордж.
— Я передумав, — сказав він. — Дозволяю вам із Джорджем побратися.
Нет пильно глянула на нього. І знову Лукес помітив, як вона стрельнула оком на Джорджа.
— Швидко ж ви передумали, — мовила Нет недовірливо. І знов пильно подивилась на батька. Потім піднесла довгу, гнучку, вузьку руку із світлою, як звичайно в негрів, долонею й мигцем поправила яскраву бавовняну хустку на голові. Інтонація, сам тембр і висота її голосу змінилися. — Отже, я маю побратися з Джорджем Вілкінсом і оселитись у хаті, де задній ганок ось-ось розвалиться і де треба за півмилі ходити до джерела по воду? Там навіть плити — й то немає!
— У мене й у коминку зварити можна, — сказав Джордж. — А ганок я можу підперти.
— А я поволі звикну до того, щоб за цілих півмилі ходити з двома відрами по воду, еге ж? — шпигнула вона. — Ні, не тра мені твоїх підпертих ганків. До твоєї хати мені тра новий ганок і кухонну плиту на додачу. Та ще колодязь. А звідки воно в тебе візьметься? За які такі гроші ти придбаєш плиту, чим заплатиш за новий ганок і тому, хто поможе тобі викопати колодязь?
Нет говорила чистим дзвінким сопрано, не знизивши тону й наприкінці тиради, і все дивилась у вічі батькові, наче зверталася не до Джорджа, а саме до нього, дивилась гостро, наче билася з ним на рапірах. Однак обличчя в Лукеса було безвиразне й непроникне: ні затятості, ні холоду чи гніву. Воно нагадувало маску. Здавалося, він спить навстоячки, як той кінь. Нарешті він заговорив, але знов-таки ніби сам до себе.
— Кухонну плиту, — сказав. — Полагодити ганок. Викопати колодязь.
— Новий ганок, — наполягала вона.
Він мовби й не чув її. Мовби вона нічого не говорила.
— Полагодити ганок, — повторив він.
Далі Нет уже не дивилася на нього. Знов піднесла руку, маленьку, тендітну й аж ніяк не спрацьовану, і поправила ззаду хустку. Лукес поворухнувся.
— Джордже Вілкінс! — покликав він.
— Що вам? — відгукнувся Джордж.
— Зайди-но в хату.
Дні минали за днями, й нарешті, в призначений час, настав день суду. Біля в’їзної брами, де стояли у святковому вбранні Лукес, Нет і Джордж, зупинилось авто.
— Доброго ранку, Нет, — привітався Едмондс. — Давно приїхала?
— Учора, містере Раз.
— Довгенько ж ти барилась у Віксбурзі. Я й не знав, що ти збираєшся туди, аж чую від тітки Моллі — тебе нема.
— Еге ж, сер, — відповіла Нет. — Я вирядилася другого ж дня після того, як у нас побувала поліція. І сама не думала, що поїду… — додала вона. — Мені туди зовсім не хотілося. Та батечко наполіг, щоб я провідала тітку…
— Замовкни й сідай у машину, — урвав її Лукес. — Хоч би вже швидше дізнатися, де я жнивуватиму цього літа, на своєму полі чи, може, на чужому в окрузі Парчмен.
— Отож-бо, — сказав Едмондс. І знову звернувся до Нет. — Ви з Джорджем поки що йдіть пішки. Я маю діло до Лукеса.
Нет із Джорджем пішли. Лукес стояв біля автомобіля, й Едмондс не спускав з нього очей. Це вперше після того ранку він вирішив поговорити з ним, ніби треба було цілих три тижні, щоб злість його вичерпалася чи бодай пригасла. Злігши на віконце автомобіля, білий дивився на це непроникне обличчя з явною домішкою білої крові, тієї самої, що бігла в його власних жилах, передавшись йому, однак, через жінку, тоді як негр успадкував її по чоловічій лінії, та ще й на кілька поколінь раніше за нього, — на обличчя стримане, незбагненне, навіть трохи зарозуміле, самим своїм виразом схоже на обличчя його діда, старого Маккасліна.