— Гадаю, ти знаєш, що тебе жде, — почав він. — Після того як федеральний прокурор упорається з Нет, Нет — із Джорджем, Джордж — із тобою і, нарешті, суддя Гоуен — з вами всіма. Ти прожив на цій землі весь свій вік, майже вдвічі довше за мене. Знаєш усіх Маккаслінів і всіх Едмондсів, що будь-коли тут мешкали, окрім старого Керазерса. Це твій самогонний апарат стояв разом з віскі в тебе на задвірку?
— Самі знаєте, що ні, — відповів Лукес.
— Гаразд, — погодився Едмондс. — А чий самогонний апарат знайдено у видолинку? Твій?
Вони дивились прямо у вічі один одному.
— За той мене не судять, — відрізав Лукес.
— Я тебе питаю, Лукесе, твій то самогонний апарат чи ні? — напосідав Едмондс.
Вони пропікали один одного очима. І все-таки Едмондс бачив не Лукесове обличчя, а якусь машкару, таке воно було непроникне. Очі — й ті, здавалось, нічого не виражали. Едмондс укотре вже подумав: «Ось переді мною обличчя, старше, ніж моє, і з печаттю більшого досвіду, ба — це обличчя людини, чия кров майже така сама чиста, як десять тисяч років тому, тимчасом як мої безвісні зароди вже відтоді стали змішуватися, аж поки не витворили мене».
— Вам хотілося б почути мою відповідь? — запитав Лукес.
— Ні! — спалахнув Едмондс. — Сідай в авто.
Коли вони в’їхали до містечка, вулиці, що вели на Майдан, і сам Майдан були вже захаращені автомобілями й возами; прапор над будинком федерального суду брижився й тріпотів у ясному травневому небі. Слідом за Едмондсом Лукес, Нет і Джордж ступили на залюднений тротуар і стали протискатися поміж шпалер облич, почасти знайомих, — сюди, за сімнадцять миль, приїхало, крім них, чимало людей з їхньої плантації, з тих, що розкинулися над рукавом річки, та з усієї околиці, навіть не сподіваючись потрапити до судової зали, а просто, щоб, стоячи на тротуарі, дочекатися їхнього прибуття, — а почасти знаних тільки з розповідей: то були обличчя багатих білих адвокатів, суддів та шерифів, що перемовлялися, постававши кружка з дорогими сигарами в руках, зарозумілих можновладців світу сього. Вони ввійшли до мармурового фойє, так само вщерть забитого людьми, лункого від їхніх голосів, і святкові черевики Джорджа на твердих підборах почали ступати на диво обережно. А тоді Лукес вийняв із кишені піджака цупкий, весь зашмарований, згорнутий документ, який досі переховувався під цеглиною в черені коминка, й тицьнув Едмондсові в долоню; папір ніби сам собою, негнучко й легко розгорнувся на давніх, замацаних згинах, і серед тиснення між заголовком та печаткою — того, що звичайно нікого не цікавить, і ніхто його не читає — впали в вічі вельми істотні деталі, два прізвища й число, надряпані рукою якогось безвісного клерка, і лише їх з усього тексту Лукес завдав собі клопоту прочитати: «Джордж Вілкінс», «Неталі Бічем» і дата з жовтня минулого року.
— Ти хочеш сказати, — знову почав Едмондс, — що він був у тебе весь час? Усі ці три тижні?
Але обличчя, на яке він люто бликнув, залишалося непроникне й мало не сонне.
— Віддасте його судді Гоуенові, — сказав Лукес.
Незабаром він, Нет і Джордж уже сиділи, принишклі, на твердій дерев’яній лаві в маленькій канцелярії, де підстаркуватий білий — прізвище його, правда, Лукесові було невідоме, але він знав, що це заступник шерифа, — жував зубочистку й читав мемфіську газету. Потім у двері зазирнув жвавий, трохи заклопотаний білий молодик і, блиснувши на мить окулярами, знову щез; а далі вони слідом за літнім білим ще раз перетяли мармуровий склеп фойє, де без упину відлунювали неквапні кроки й голоси, і, підіймаючися сходами, знову побачили обличчя та очі, втуплені в них. Не затримуючись, перейшли через порожню судову залу до іншої канцелярії, вже просторішої, кращої, тихішої. Їх зустрів сердитий на вигляд чоловік, якого Лукес не знав, — прокурор, переведений до Джефферсона при черговій зміні адміністрації заледве вісім років тому, коли Лукес уже рідше заглядав до містечка. Але був і Едмондс, а за столом сидів ще один чоловік, Лукесів знайомий, — він усе, бувало, навідувався в їхні краї ще за життя старого Каса, сорок і п’ятдесят років тому, залишаючись на цілі тижні в сезон полювання на перепілок, — стріляв він у парі з Зеком, а Лукес тримав їхніх коней, коли собаки брали слід і вони спішувалися з рушницями напоготові. Отож усе скінчилося досить швидко.