— Лукес Бічем? — запитав суддя. — Тридцять галонів віскі й самогонний апарат, виставлений на задвір’ї серед білого дня? Нісенітниця.
— Отакої, — розвів руками сердитий чоловік. — Я теж нічого про це не знав, аж поки Едмондс…
Однак суддя зовсім не слухав його. Він дивився на Нет.
— Підійди-но сюди, дівчино, — звелів їй.
Нет виступила наперед. Лукес бачив, як вона тремтить. Молоденька, — всього сімнадцять літ! — невеличка, худа як тріска, Нет була їхня найменша, остання дитина, яку Моллі народила вже літньою жінкою, та й сам він тоді, як йому іноді здавалося, вже підупадав на силі. Вона була надто молода, щоб, вийшовши заміж, наражатися на всі ті знегоди, через які мусить пройти подружжя, поки зістаріє і спізнає й собі смак супокою. Ні, самою тільки плитою, новим заднім ганком та колодязем тут не відбутися.
— Ти Лукесова дочка? — запитав суддя.
— Атож, сер, — відказала Нет своїм приємним, співучим, дзвінким сопрано. — Моє ім’я Нет. Нет Вілкінс, дружина Джорджа Вілкінса. На це є документ — він у вас у руці…
— Бачу, — сказав суддя. — Датовано жовтнем минулого року.
— Еге ж, пане суддя, — втрутився Джордж. — Документ цей у нас із минулої осені, відколи я продав свою бавовну. Ми тоді побралися, тільки що вона не захотіла переселятися до моєї хати, поки містер Лу… Я хочу сказати, що вже маю і плиту, й полагоджений ганок, і свій колодязь.
— Справді?
— Еге ж, пане суддя, — притакнув Джордж. — Я вже маю на все це гроші й одержу ще, як тільки заходжуся майструвати й копати.
— Розумію, — сказав суддя. — Генрі, — звернувся він до підстаркуватого, що жував зубочистку. — Чи ви не можете вилити це віскі там-таки, де його держите?
— Звичайно, можемо, пане суддя, — відказав підстаркуватий.
— А обидва апарати там-таки, де їх держите, порубати на цурки?
— Можемо, пане суддя.
— Тоді забирайтеся з моєї канцелярії. І їх теж заберіть звідси. Принаймні он того блазня.
— То він про тебе, Джордже Вілкінс, — шепнув Лукес.
— Атож, сер, — притакнув Джордж. — Схоже, що про мене.
Спершу Лукес думав, що їм вистачить щонайбільше двох-трьох днів, а точніше ночей, оскільки Джордж мусив цілий день працювати на полі, не кажучи вже про те, що вони вдвох із Нет опоряджали для спільного життя Джорджеву хату. Але минув цілий тиждень, і коли Нет ще навідувалася додому бодай раз на день, — звичайно вона приходила щось позичити, — то Джорджа він не бачив зовсім. Лукеса це дратувало, і він знав чому: по-перше, хтось сторонній міг випадково, як і він, наткнутися на пагорб і викрити його таємницю, а по-друге — що не день, то меншав уділений йому відтинок того швидкоплинного часу, впродовж якого він мав не тільки знайти скарб, а й ужити його собі на користь і втіху, а тут усе захрясло на місці й триватиме так доти, поки він не залагодить ще одної дрібної справи, — і найгірше, що нема чим заповнити це чекання: рік випав урожайний, весна рання, бавовник і кукурудза женуть майже на очах у сівача, тож лишається тільки, спершись на тин, споглядати, як пнеться вгору прорість; одне слово, коли він і міг стати до якоїсь роботи, то не до жаданої, а хіба щоб не сидіти згорнувши руки. Нарешті, коли йшов другий тиждень і він зрозумів, що мине ще один день і терпець йому урветься, з кухонних дверей Лукес побачив, як Джордж входить надвечір до загороди для мулів, іде через неї до стайні, а потім виводить звідти його кобилу і, запрігши у воза, кудись їде. Отож уранці він не виїхав, як завжди, в поле, а тільки дійшов до свого найближчого клаптика землі, сперся на огорожу в перлах роси й простояв так, дивлячись на бавовник, аж поки дружина не покликала його додому.
Коли він зайшов до хати, Нет сиділа на стільці біля коминка, згорбившись і безсило звісивши між колін довгі вузькі руки. Її обличчя було заплакане, аж опухле.
— А все це ти зі своїм Джорджем Вілкінсом! — накинулась на нього Моллі. — Ну ж бо, розкажи йому!
— Він ще ні до чого не брався, а до колодязя й поготів, — зітхнула Нет. — Навіть ганку заднього не підпер. Ти йому ото грошей дав, а він ні кує ні меле. А стану йому нагадувати, то тільки й чую, що руки не доходять, отож почекаю трохи та й знову питаю, а він одно править своєї. Тут я й пригрозила: мовляв, пообіцяв — роби, а то я признаюся, що бачила тієї ночі, коли сюди приїздила поліція, й ото вчора ввечері він заявив, що його чекає неблизька дорога, й послав мене ночувати додому, бо він, може, не вернеться і до ранку, але я відказала, що зачиню двері на засув, бо думаю, він собі спорядиться та й почне копати криницю. Далі бачу — так воно і є: лаштує татову кобилу та воза. Але він не привіз нічогісінько, дарма що вернувся аж перед світом. Ні відер та заступів, ні дощок, щоб поправити ганок, а гроші, що ви дали, розтринькав. Я пригадала йому свою погрозу і стала ждати там, біля особняка, поки встане містер Раз, а тоді розказала йому, що бачила тієї ночі насправжки, й містер Раз страшенно лаявся, а потім сказав, що я запізнилася, бо тепер я Джорджева дружина, тож поліція не слухатиме мене, й послав мене сказати тобі й Джорджеві, вам обом, щоб ви до вечора забралися з його землі.