— Чув? — вигукнула Моллі. — Ось який твій Джордж Вілкінс!
Лукес рушив до дверей.
— Куди тебе несе? — крикнула йому навздогін жінка. — Куди ми звідси подамося?
— Не клопочи собі цим завчасу голови, хай попереду Раз Едмондс поклопоче свою, чого ми не пішли звідси, — відповів Лукес.
Сонце підбилось уже височенько. День заповідався гарячий, отож бавовник та кукурудза до самого смерку набиратимуться снаги. Коли Лукес підійшов до зятевої хати, Джордж стояв собі спокійно за причілком. Лукес перейшов голе, залите сонцем подвір’я, на якому світлу пилюку було позмітувано в хитромудрі кривулясті візерунки так, як Моллі навчила Нет.
— Де він? — запитав Лукес.
— Я сховав його в яру, де звичайно тримав свій, — відповів Джордж. — Того разу поліцаї нічого там не знайшли, то, може, подумають, що знову йти туди вже не варт.
— Дурень! — гримнув на нього Лукес. — Затям собі: вони аж до самих виборів заглядатимуть щотижня в яр тільки тому, що Едмондс колись натуркав їм, ніби там заховано самогонний апарат. А якщо тебе спіймають цього разу, жодна душа не посвідчить, що ти одружився ще минулої осені.
— Дідька лисого вони мене впіймають цим разом! — вигукнув Джордж. — Я вже навчений. Слухатимусь тепер вас.
— Отож-бо й воно, — сказав Лукес. — Тільки-но посутеніє, візьмеш воза й вивезеш цю штуковину з яру. Я тобі покажу, де його заховати. Ха! — вигукнув він. — Мабуть, цей апарат не кращий за той, що був у яру, хай до нього ще й не добралися.
— Ні, сер, — запевнив Джордж тестя. — Апарат добрячий. Змійовик у ньому блищить, як нова копійка. Через те мені й не вдалося сторгуватись дешевше, ніж заправили. До тих грошей, що ви дали на ганок і колодязь, я доклав два долари зі своєї кишені, щоб не турбувати вас. Та я боюся не того, що мене спіймають. Мене мучить думка, що ми скажемо Нет про задній ганок та колодязь.
— А чому це «ми»? — запитав Лукес.
— А чому це «я»? — здивувався Джордж.
Лукес стрельнув на нього очима.
— Джордже Вілкінс!
— Слухаю, сер? — відгукнувся Джордж.
— Я не порадник, як обходитись чоловікові зі своєю жінкою, — сказав Лукес.
Розділ другий
Коли до плантаційної комори лишалося ярдів сто, Лукес, не спиняючись, кинув через плече:
— Зачекайте на мене тут.
— Ні, ні! — запротестував комівояжер. — Я побалакаю з ним сам. Як не продам йому я, тоді вже, мабуть… — І раптом умовк.
Умовк, бо мусив мерщій відсахнутися: ще крок — і наразився б на Лукеса. Комівояжер був молодик років під тридцять, самовпевнений, з професійним нальотом фальшивого ентузіазму, крізь який прозирала холодність, і — білий. А проте навіть він не зважувався говорити далі й тільки світив очима на негра у витертому комбінезоні, що стояв і гідно, навіть владно дивився на нього.
— Зачекайте тут, — кинув Лукес.
Комівояжер зіперся на тин і застиг, осяяний сонцем серпневого ранку, а Лукес пішов до плантаційної комори. Піднявся сходами, біля яких під широким плантаторським сідлом стояла ясної масті лиса лошиця в панчохах на трьох ногах, і зайшов у довгу кімнату, де шикувалися рядами полиці з консервами, тютюном і готовими ліками, а на кілочках висіли посторонки, хомути й усяка інша збруя. Едмондс сидів під чоловим вікном за шведським бюрком і писав щось у гросбуху. Лукес зупинився і стояв мовчки, дивлячись Едмондсові в потилицю, доки той не озирнувся.
— Він приїхав, — сказав Лукес.
Едмондс крутнувся в обертовому кріслі, не відхиляючись від спинки. Крісло ще не встигло зупинитись, як він уп’явся очима в Лукеса.
— Бридня! — вигукнув Едмондс несамовито.
— Приїхав, — повторив Лукес.
— Бридня!
— Він привіз її з собою, — провадив Лукес. — Я бачив на власні очі.
— Ти хочеш сказати, що викликав його сюди листовно, хоч я й попереджував, що не позичу тобі не те що трьохсот доларів, а й трьохсот центів, навіть трьох центів?..