— Кажу вам, я бачив її на власні очі, — правив своєї Лукес. — Бачив, як вона діє. Сьогодні вранці я закопав долара на задвірку, а ця машинка повела нас прямісінько туди й відшукала його. Гроші ми сподіваємося знайти цієї ночі, тож завтра вранці я поверну вам триста доларів.
— Добре, — сказав Едмондс. — Чудово! Ти маєш у банку понад три тисячі доларів. Позич сам у себе. Тоді й віддавати не буде потреби.
Лукес глянув на нього, не моргнувши оком.
— Ха! — вигукнув Едмондс. — А знаєш, чому я тобі не позичу й цента? Бо ти, хай тобі чорт, знаєш не гірш від мене, що ніякого закопаного скарбу ніде поблизу немає. Ти живеш тут шістдесят сім років. І хіба чув коли-небудь, щоб хтось у цих краях закопав бодай дві десятицентові монети, а його родич, приятель чи сусід не вигріб їх і не прогайнував, перше ніж той повернувся додому й сховав заступ?
— Помиляєтесь, — заперечив Лукес. — Люди знаходять. Я вам уже розказував, як двоє чужих білих приїхали сюди вночі три-чотири роки тому, викопали старий глечик з двадцятьма двома тисячами доларів і майнули назад, поки їх ніхто не завважив. Яму вони засипали — я сам бачив те місце. І глечика теж.
— Так, — кивнув Едмондс головою. — Ти розповідав мені про це. Хоч і сам не вірив. Тепер ти, бачу, іншої думки. Чи не так?
— Вони знайшли скарб, — наполягав Лукес. — І подалися геть, перше ніж хто-небудь довідався бодай про те, що вони тут були.
— Тоді звідки ти знаєш, що доларів було двадцять дві тисячі?
Лукес мовчки пас його очима. Це була не впертість, а безмежна, майже, як у бога-отця, терплячість — ніби перед ним кривлялася психічно хвора дитина.
— Якби ваш батько був живий, він би позичив мені триста доларів, — сказав він.
— А я не позичу, — відрубав Едмондс. — Ще й власних твоїх грошей не дозволив би тобі витрачати на машини-скарбошукачі, хай їм чорт. Але ти й так не витратиш на них і цента, еге ж? Саме через те й прийшов до мене. Глузду на це в тебе вистачило. А в мене, сподівався, його забракне. Так чи ні?
— Бачу, доведеться труснути своїм гаманцем, — зронив Лукес. — Однак я ще раз хочу вас попросити…
— Нічого не вийде! — урвав його Едмондс.
Цього разу Лукес дивився на нього добру хвилину. З уст його не зірвалося навіть зітхання,
— Гаразд, — промовив він.
Виходячи з плантаційної комори, Лукес побачив Джорджа — світячи своєю засмальцьованою, бувалою в бувальцях панамою, той разом з комівояжером сидів навпочіпки у холодку під деревом, причім обидва не мали жодного іншого опертя, крім власних п’ят.
«Ба! — подумав Лукес. — Нехай цей агент говорить собі по-міському, нехай навіть має себе за городянина, але я вже знаю, звідки він родом».
Коли Лукес наблизився, комівояжер підвів очі, пронизав його поглядом, устав і відразу ж рушив до плантаційної комори.
— Бісова робота! — вилаявся він. — Скільки я тебе просив, що побалакаю з ним сам!
— Ні! — заперечив Лукес. — Не ходіть туди.
— Тоді що ж нам робити? — запитав комівояжер. — Я припхався аж із Мемфіса… І як тобі вдалося уговкати наших у Сент-Луїсі, щоб прислали сюди машину без жодного завдатку, досі не збагну. Застерігаю тебе відразу ж: якщо мені доведеться тарабанити її назад і показати самий тільки грошовий рахунок за дорогу, то побий мене грець, коли…
— Хай там як, а тут ми вже нічого путнього не вистоїмо, — урвав його Лукес.
Він рушив уперед, комівояжер і Джордж за ним, вони знову вийшли до воріт, звідти — на дорогу, де чекав комівояжерів автомобіль. Механічний щуп стояв на задньому сидінні, й Лукес, просунувши голову в відчинені дверцята, втупився в нього; це була довгаста металева скринька з двома держаками, компактна, добротна, справна й непохибна в роботі, вельми хитромудра, з безліччю кнопок та шкал. Проте він до неї навіть не доторкнувся, стояв згинці й ошелешено кліпав очима. Потім заговорив, ні до кого не звертаючись:
— І вона таки справді працює. Я бачив це на власні очі.
— А ти ж думав як? — зверхньо глянув на нього комівояжер. — На те її й зроблено. За що ж ми беремо триста доларів? Ну то що? — вів він далі. — Що ти збираєшся робити? Мені треба знати, щоб я знав, що мені робити самому. Не маєш трьохсот доларів? Тоді, може, в котрогось із твоїх родичів є? Твоя жінка часом не заховала сотні десь під матрацом?
Лукес розмірковував, схилившись над машиною і досі не відводячи від неї очей.
— Гроші ми знайдемо ще цієї ночі, — сказав він. — Ви даєте машину, а я показую, де шукати, половина скарбу вам, а половина мені.