Знайомство з життям лісу, з його одвічним процесом умирання й відродження, з мисливською етикою — для Айка велика школа пізнання і мужніння. «Це історія не тільки хлопчика, а й кожної людської істоти, яка виростає, щоб змагатися з землею, зі світом» (В. Фолкнер). Не просто про ведмедів дізнається він, а «про світ, про людину. Про мужність, про милосердя, про відповідальність». Ці лейтмотивні слова про «силу духу, розум…спритність і жвавість», про покору й гордощі, про витривалість і співчуття, про відповідальність, як неодмінні ознаки справжньої людини, що допомагають їй вистояти й вижити, — все це у Фолкнера трансформації вихідного поняття, основоположного для людини, — доброти і любові, які невтомно протистоять жорстокості й насильству. Велика література в усіх народів була і буде насамперед про це. «Ідеалом для мене завжди була доброта, самовідданість і милосердя людської душі», — говорив наш незабутній Григір Тютюнник. Але хіба не близька ця думка до творчого кредо й Вільяма Фолкнера, представника зовсім іншого соціального світу? Усією своєю книгою про рід Маккаслінів (як і багатьма іншими творами) Фолкнер обстоює тезу про те, що поза спілкуванням з природою неможливе формування не лише фізичних, а й морально-етичних рис нормальної людської особистості.
Визначальними для самоусвідомлення Айка Маккасліна стали ті дні, коли він вичитав з плантаційних гросбухів свого діда, батька й дядька непривабливу і трагічну історію власного роду (IV розділ «Ведмедя»). Важко й боляче пробивається він до істини, не все йому так просто дається збагнути — через те й плетиво його думок складне та плутане, нерівна й непрохідна деколи фраза. Айк же пробує передати словами те, що йому й самому не до кінця ясне. Не дивно, що у відповідності зі своїм вихованням і середовищем він вдається до біблійних асоціацій та християнської символіки. Для нього (як і для самого автора) це передусім освячений багатовіковою традицією спосіб надати своїм думкам більшої вагомості, узагальненості, піднести їх до філософського, сказати б, рівня. Але для нас найголовніше те, що Айкові морально-етичні висновки з цих розміркувань тільки «формою подачі» мають щось від релігії: по суті вони відбивають у глибині часу зароджену мораль трудящих мас, підвалину соціально-етичної поведінки людини як члена суспільства. У приватній власності на землю Айк вбачає свого роду «первородний гріх», який порізнив людей і призвів до того, що «сини Хама», тобто неімущі, опинилися (як провістила їм біблія) в залежності від майновитих. Найгірший вияв цього порізнення — виразка рабовласництва, «чорний хрест», що його суджено нести народженим на американському Півдні.
Свавілля щодо рабів, вчинений дідом гріх кровозмісництва — усе це робить дедалі дошкульнішим почуття провини й покути, які випадають на долю Айкові. У той же час, підготовлений своїм мисливським досвідом, він усвідомлює і принципову неприйнятність для себе спадщини, власності на землю, яка від природи (Айк каже: від бога) призначена бути «спільним володінням… людської громади». Айк не хоче бути таким, як його біблійний тезко, Авраамів син Ісаак, що покірно пішов на заклання: він «відмовляється стати жертвою». А єдина надія Айкова звільнитися від цього прокляття рабством, здобути волю — це, відкинувшись землі, плантації, жити з праці рук своїх, хоч цим малим спробувати відпокутувати провини предків.
Проте — минуле таврує сучасне, мертвий хапає живого. Має певну рацію Маккаслін, коли каже Айкові, що зректися спадщини — то ще не все: ніколи «ані ми (білі) не звільнимося від них (чорних), ані вони від нас». Живучи в атмосфері расових міфів та упереджень, украй важко позбутися їх впливу. Так, виразно збиваються на романтизовані стереотипи мислення і Айк, і Маккаслін у своїх оцінках подій на Півдні США у середині XIX сторіччя. Місія Громадянської війни 1861–1865 років, згідно з їхнім тлумаченням, не визволити негрів, а розбурхати свідомість білих південців, щоб вони самі це зробили (мовляв, бог бачив, що таких доброхітців, як Ферт і Кумпан, було замало, і тому вдався до ефективніших засобів). А щоб спонукати гендлярську Північ на війну, треба було мужності, героїзму й навіть нерозважливості південців. Така чудернацьки роздвоєна, а то й «розтроєна» (бо за участю й автора) інтерпретація минулого, звичайно, суперечить об’єктивним фактам історії, але ж тут — не забуваймо — ідеться не так про саму дійсність, як про її зміщений образ у свідомості героїв, про те, якими крученими манівцями йшов Айк до прозріння. Щоправда, з суто теоретичного погляду важко відмовити Фолкнерові у слушності, коли він прояви расистських пережитків на американському Півдні пояснював тим, що значна частина південців просто не доросла до ідеї рівності рас: рівноправності не нав’яжеш. Тим більше коли накидає цю «рівноправність» Північ, для Фолкнера — уособлення бездуховності й хижацькості капіталістичного світу. Тож і перемога Півночі в очах Фолкнера — це перемога над людяністю, це покара Півдня за його страшний гріх рабо- і землевласництва.