— Тепер не вчорашня ніч, — відрубав комівояжер. — Ну, рушай, Джеку! — різко кинув він Вілкінсові.
Джордж із машинкою в руках, комівояжер з одного боку, Лукес — із другого рушили вперед, прикипівши очима до таємничого кружальця в жмуті ліхтарного світла; вони довго смуга по смузі прочісували сад, і враз усі троє помітили, що стрілка щупа ожила, поповзла по шкалі, з хвилину покрутилась і затремтіла на місці. Лукес вихопив щуп у Джорджа з рук і невідривно стежив, як той розкопує заступом землю у світляному колі; нарешті з-під землі показалась іржава бляшанка, ясний каскад срібних доларів замерехтів-заструменів, сиплючися з комівояжерових рук.
— А бий тебе нечиста сила! — вигукнув той і повторив: — А бий тебе нечиста сила!
Лукес і собі присів навпочіпки. В таких поставах вони довго сиділи над ямою один навпроти одного.
— Що не кажіть, а дещо я таки знайшов, — полегшено зітхнувши, промовив Лукес.
Затуливши однією рукою розсипані монети, комівояжер різко замірився кулаком, начебто Лукес сягнув по ці гроші. Сидячи навпочіпки, він сміявся з Лукеса, уїдливо, дошкульно.
— Я вам дав на те запродажну.
— Не варту ламаного шеляга, — огризнувся комівояжер. — Вона онде в моєму авто. — Хочеш — піди забери. Цінність її така величезна, що я навіть не завдав собі клопоту подерти її.
Комівояжер позгрібав монети у бляшанку. Ліхтарик світився долі, там, де він упустив чи, власне, кинув його. Білий рвучко встав, і тепер у óсвіті було видно тільки нижню частину його ніг у нових бавовняних штанях із пругами та в чорних черевиках, не наваксованих, як учора, а тільки обмитих.
— Гаразд, — погодився він. — Їх тут заледве жменька. Ти казав, що гроші розділили, закопали у двох місцях. Де друге?
— Спитай у свого щупа, — порадив Лукес. — Кому ж це знати, як не йому? Хіба ви дурно правите за нього триста доларів?
Вони дивились один на одного в пітьмі — дві тіні без облич. Нарешті Лукес поворухнувся.
— Ну, по-моєму, нам можна вже йти додому, — сказав він. — Джордже Вілкінс!
— Я тут, — випростався Джордж.
— Заждіть, — сказав комівояжер.
Лукес зупинився. Вони знову втупились один в одного, невидимі в пітьмі.
— Тут не більш, як сто доларів, — сказав комівояжер. — Отже, більшу частину сховано деінде. Даю тобі десять відсотків.
— Папір був мій, — не погоджувався Лукес. — Цього замало.
— Двадцять, — поступився комівояжер. — Більше ані цента.
— Я хочу половину, — заявив Лукес.
— Половину?
— І поверніть запродажну на мула та дайте документ, що ця машина моя.
— Ха-ха! — зареготав комівояжер. — І ще раз ха-ха-ха! Кажеш, у папері сказано, що вони в саду. Сад не бозна-який великий. І до ранку ще далеко, не кажучи вже про те, що завтра…
— Я сказав, що в саду тільки частина з них, — перебив Лукес.
Вони не спускали один з одного очей у темряві.
— Завтра, — сказав комівояжер.
— Зараз, — зажадав Лукес.
— Завтра.
— Зараз, — не поступався Лукес.
Невидимі очі вп’ялися в його невидиме лице. Він і Джордж, обидва, здавалося, відчували, як довкола в такт тремтінню білого хвилюється тихе літне повітря.
— Джеку, — озвався комівояжер. — Скільки, ти кажеш, знайшли оті хлопці?
Однак Лукес поквапився випередити Джорджа:
— Двадцять дві тисячі доларів.
— Може, й більш, — уточнив Джордж. — То був отакенний…
— Гаразд, — перебив його комівояжер. — Я дам тобі запродажну, тільки-но закінчимо.
— Я хочу зараз, — зажадав Лукес.
Усі троє повернулися до автомобіля. Лукес присвічував ліхтариком. Він із Джорджем спостерігали, як комівояжер розсуває замок-блискавку свого портфеля з лакованої шкіри, висмикує звідти запродажну на мула й тицяє Лукесові. Далі вони побачили, як він тремтячою рукою заповнює під копірку довгастий друкований формуляр і, підписавши його, відриває одну з копій.
— Із завтрашнього ранку машина твоя, — сказав комівояжер. — А цю ніч ще належить мені. — І вискочив з автомобіля. — Ходімо.
— І половина знайденого теж моя, — рішуче сказав Лукес.
— Звідки, в бісового батька, візьметься якась там половина чи не половина, коли ти досі стоїш отут і тільки розпатякуєш? — скипів комівояжер. — Ходімо.
Та Лукес навіть не рушився з місця.
— А ті п’ятдесят доларів, що ми вже знайшли? — запитав він. — Хіба мені не належиться половина?
Комівояжер тільки засміявся з нього уїдливим, дошкульним, невеселим сміхом. Потім його мовби вітер звіяв. Навіть не замкнув портфеля. Вихопивши в Джорджа з рук щупа, а в Лукеса ліхтарика, він помчав назад до саду — й світляне коло гойдалося і стрибало у такт його бігу.